Похід Володимира Великого на Волзьку Булгарію: таємниці війни й обрання віри

У 985 р. Володимир здійснив похід на Волзьку Булгарію. У “Повісті временних літ” подію описано так: “Рушив Володимир на Болгар з Добринею, вуєм своїм, у човнах, а торків берегом [Волги] привів на конях, і так переміг болгар. І сказав Добриня Володимирові: “Оглядав я колодників, і всі вони в чоботах. Сим данини нам не платити, підемо оба шукати тих, що в постолах”. І вчинив мир Володимир з болгарами, і поклялися вони межи собою, і сказали болгари: “Тоді нехай не буде миру межи нами, коли камінь стане плавати, а хміль – тонути”. І вернувся Володимир до Києва”.

Отже, ситуація доволі цікава й неоднозначна: здобутою перемогою великий князь так і не скористався, а натомість уклав “вічний мир” із переможеними. Показовим є й те, наскільки стримано й поважно літописець мовить про ворогів. Утім, якщо розглянути подію докладніше, згадавши передісторію, ця оповідь стане не такою вже й дивною. Одним із контекстів її розуміння є й релігійне питання.

І Володимир, і Добриня були добре знайомі з волзькими булгарами. На той час сила та міжнародно-корпоративна торговельна вага Булгарії значно зросли, держава контролювала шлях із Балтики через Волгу до Каспію. Як свідчить “Повість временних літ”, у 965 р. Святослав розгромив хазарів, але так і не знищив їхньої держави. Його син Володимир теж був у тому поході[1], і згодом саме йому, вже як князеві, що почав іменувати себе каганом (подібно до хазарського правителя, як свідчив Іларіон у “Слові про Закон і Благодать”), довелося поставити крапку в існуванні Хазарського каганату. Зі свого боку волзькі булгари сприяли послабленню Хазарії, коли в 922 р. прийняли іслам й, вийшовши з-під впливу хазарів, почали завершальний етап свого зміцнення, утвердження Булгарії на Волзі як самостійного торговельного і військово-політичного регіонального лідера. До того ж Булгарія посіла нішу провідного ісламського місіонера на північний захід та північний схід від Каспію та в Поволжі.

Саме цей торговельний шлях був одним із пріоритетних для Русі ще з аскольдових і святославових часів. Не дарма ж арабський географ Ібн Хаукаль навіть іменував Волгу “руською рікою”. У Прикаспії Русь заклала свій потужний розвинутий форпост, а тому здавна перетиналася з ісламським світом.

Володимир, як і його оточення, ідентифікував у булгарах представників ісламу – іншої територіально-ієрархічної та духовно-релігійної системи. На той час під духовним патронатом шаха Хорезму (який номінально був у складі Арабського халіфату із центром у Багдаді) князь розглядав цю систему як одну з перспективних для Русі.

Придворний сельджукський лікар кін. XI – поч. XII ст. Шараф аз-Заман Тахір ал-Марвазі в частині своєї праці “Природа тварин” писав, що 300 року хіджри руси захотіли стати мусульманами, аби їм були дозволені набіги та священна війна[2], а тому й надіслали до володаря Хорезму чотирьох мужів із оточення свого “царя”, який мав ім’я Буладмир: “Прибули посли їх у Хорезм, виконали свою місію, [отримавши] роз’яснення від хорезмшаха, так що захотіли в іслам. Послав до них [хорезмшах вчителів], щоб навчити їх закону ісламу і звернути в іслам”. Арабський історик ХІІІ ст. Ібн Ісфендіяр датою навернення русів до ісламу називає 297 рік хіджри, а Мухаммед Катіб писав, що це сталось 333 року хіджри. Вказане датування означає наступне: 297 рік хіджри відповідає 909/910 рр. н. е., 300 р. – 912/913 рр., 333 р. – 944/945 рокам. Ім’я ж руського царя Буладмира історики схильні зіставляти із київським князем Володимиром.

У “Повісті временних літ” ідеться, що саме булгари офіційно “презентували” Володимирові вчення ісламу, й що князь, обираючи віру, спершу саме до них посилає “добрих мужів”, щоб розвідати, яким є іслам. Літописець стверджує, що Володимир відмовився стати мусульманином начебто через те, що необхідно було здійснити обряд обрізання, а також через заборону вживати свинину й спиртне[3]. Таке пояснення є доволі непереконливим, адже мусульманам не конче суворо обмежувати вживання вина, а обрізання не стало причиною відмови Володимира від іудаїзму (на це він знайшов вагоміші аргументи).

Чому ж Володимир надав першість саме ісламу? О. Пріцак і А. Залізний, вважають, що князь особисто прийняв мусульманство ще у Новгороді. До того ж похід у Волзьку Булгарію завершився не лише “вічним миром”, а й весіллям. П’ятою дружиною великого київського князя (чи все ж київського кагана?) стала мусульманка – донька булгарського кагана Муемина II й правнучка царя Волзької Булгарії Алмуша, який 922 р. зробив іслам релігією свого народу.

Саме мусульманка-булгариня народила Володимирові улюблених синів Бориса і Гліба, які після смерті батька 1015 р. княжили в удільних Ростовському і Муромському князівствах, що межували з державою волзьких булгар. Бориса і Гліба, за літописами, убив їхній брат-християнин Святополк або ж, що вірогідніше, Ярослав. Цікаво, що церква доволі довго не визнавала святими Володимира Великого та його синів – Бориса та Гліба. Чи не тому, що християнами вони називалися лише з державно-політичного обов’язку та потреби?

Отже, похід на Волзьку Булгарію був завойовницьким чи династичним? Відомо, що мусульманку не могли видати заміж за немусульманина. То чому каган дав згоду на цей шлюб? Чи не з тих же причин, що й пізніше візантійці – шантаж військовою експедицією й обіцянка прийняття їхньої віри. Так і з’явилися полонені, швидше схожі на заручників, а Володимир, очевидно, пообіцяв прийняти іслам, або ж удавав його прийняття. Коли ж візантійський вектор у державній та економічній політиці став більш вигідним чи нагальним – руський правитель схилився до прийняття християнства, однак насправді залишився язичником, про що свідчить його подальше особисте і публічне життя.

[1] Про це писав і Яків Мніх у своїй “Пам’яті та похвалі Володимиру”

[2] Мусульманський автор XV ст. Шукраллаг також писав, що руси прийняли іслам для того, аби “законним шляхом” отримувати військові трофеї, захоплені у війнах з “невірними” (немусульманами)

[3] У 1130–1150 рр. Київ відвідав андалузький мандрівник Абу Хамід ал-Гарнаті, який залишив свідчення того, що тут мешкало багато тюркомовних мусульман: “І прибув я в місто [країни] слов’ян, яке називають “Гор[од] Куйав” [тобто Київ]. А в ньому тисячі “магрібінців”, з вигляду тюрків, що говорять тюркською мовою і стріли мечуть, як тюрки. І відомі вони в цій країні під ім’ям беджн[ак]. І зустрів я чоловіка з багдадців, якого звуть Карим ібн Файруз ал-Джаухарі, він був одружений на [доньці] одного з цих мусульман. Я влаштував цим мусульманам п’ятничну молитву й навчив їх хутбі, а вони не знали п’ятничної молитви”. Йдеться, як вказує Д. Брильов, про печенігів, які жили в південноруських степах, а також і в самому Києві, і яких в арабських джерелах зазвичай називали “беджнак” або “баджао”. За даними арабського вченого-енциклопедиста Абу Убайда ал-Бакрі, печеніги прийняли іслам приблизно 1009 р. – 400 р. хіджри.

 

Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com»
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал. 
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Підписатись

Підписка

Щоб отримувати повідомлення про нові публікації, підпишіться на нашу розсилку!

Ім'я *

Email *

Виберіть категорію, яка цікавить:

Суспільство
Глобалізація
Небезпека
Світ про Україну
Геостратегія
Ти елемент Універсуму
Духовність і культура
Альтернативна історія
Геоекономіка
Наука і технології
Історія і сучасність
Роздуми

Translate

Дякую!

Тепер редактори знають.