Як замінити народ

Уже після перших “поразок” на шляху розбудови української державності – обрання першим президентом комуніста Кравчука, а не дисидента Чорновола, а згодом – ще й “червоного директора” Кучму замість Кравчука тощо – в середовищі ліберальної інтелігенції виник гіркий жарт: “Щоб в Україні змінити систему, потрібно замінити не тільки владу, але й народ”. Як то кажуть, в кожному жарті є частка істини. Виявляється, що народ усе ж можна замінити.

Серйозно про таке ніхто відкрито не говорить, адже історія (і не така вже й давня) знає приклади, коли народи-“переможці” намагались очистити певні території від народів небажаних – чи то чужих і ворожих, як кримські татари або чеченці для радянської Росії, чи то потенційно небезпечних, як євреї, або просто непотрібних, як цигани для гітлерівської Німеччини, чи нелояльних, як українці зі східних регіонів для комуністичної Польщі. Усі ці випадки, як знаємо, призвели до страждань і численних людських жертв, за що засуджені цивілізованим світом і окреслені як геноцид чи етнічна чистка.

Та в цих випадках ішлося про усунення “інших” народів і заміну їх “своїми”. А те, про що ми говоримо, – це потреба “замінити” власний народ, який нам видається зіпсованим. Звучить трохи моторошно і підступно, але у Європі ХХІ ст. така “крамольна ідея”, як можна бачити, хоч і не дискутується, зате делікатно втілюється в життя.

По чому це видно? Тут почати варто з того, що потреба в “заміні” власного народу виникла внаслідок не чиїхось суб’єктивних людиноненависницьких ідей, а кількох об’єктивних факторів. Серед них основні: демографія (переважання смертності над народжуваністю упродовж багатьох десятиліть), імміграція (масовий виїзд за кордон кваліфікованих кадрів і молоді) та деградація традиційного робітничого класу (зниження соціальних гарантій та зарплат, непевність пенсійної системи, проблеми з професійною перекваліфікацією тощо). Коротко кажучи, ні старий вітчизняний пролетаріат, ні молоді кадри не хочуть працювати на нових національних чи й міжнародних капіталістів на їхніх умовах.

Спочатку у цьому протистоянні перемагав капітал: робітничі профспілки втратили свою колишню силу; ліві партії, котрі мали б захищати робітників, перейнялися опікою над ЛГБТ, бездомними собачками, дикими тваринами, яким нема як переходити через автостради тощо. У результаті – колишній “авангард робітничого класу” перетворився на непристосованого “лузера”; отже, молодші подалися в чужі краї за кращими заробітками, а старіші були змушені виживати замість гідно жити.

Урешті-решт і “переможці” зіткнулися з проблемами. Сьогодні в Європейському Союзі майже немає країни, яка б не відчувала браку робочих рук та мізків. Чи це велика промислова Німеччина, у якій незайнятими залишаються 1,5 млн вакансій, чи то маленька туристична Хорватія, якій в сезон бракує 50 тис. осіб персоналу. Не кажучи вже про середню Польщу, яка, “бідна”, ніяк не може змусити Україну вибачитися за Волинь, бо потребує українських роботяг.

Майже всі підприємці шукають працівників, тому майже всі політики перед виборами обіцяють створити такі умови, щоб не лише робочі руки не втікали за кордон, але й щоб поверталися заробітчани зі стажем. Щоправда, після виборів здебільшого починають боротися проти нелегальної міграції і засилля іноземних працівників, які “забирають місця наших співвітчизників”.

Виявляється, що в південно-східній Азії є десятки, якщо не сотні мільйонів дешевих робітників, котрі радо б перебралися до Європи. Проблемою є тільки їхній фаховий рівень і мовна та культурна адаптація, з чим можна було б справитись. Але є більша проблема – це “власний народ”, який має право голосу і зовсім не хоче приймати в себе мільйони іноземців з іншою релігійною й культурною традицією, чужою ментальністю і дивними звичаями.

Як же вийти з такої ситуації? Кожна країна, з огляду на свою демократичність і політичну культуру, застосовує різні рішення. Чим менш цивілізована країна, тим очевиднішим є факт, що ні політики, ні урядовці, ні бізнесмени не тільки не намагаються затримати власних кадрів, але й сприяють їхній втечі за кордон. Це й зрозуміло: свої громадяни у своїй країні вважають себе господарями (нехай навіть дещо ущемленими в правах й упослідженими), тож вони намагаються себе захищати. Завезена робоча сила, як правило, є безправною і беззахисною; постійно відчуває себе чужою і небажаною в очах місцевого населення тощо. Працює за менші гроші, від держави-працедавця нічого не очікує, соціальних гарантій не вимагає – не те, що “свої”.

Тут саме час перейти до ситуації у нашій країні. Адже проблема з заробітчанською імміграцією та одночасним браком кадрів стоїть вже давно і стає щораз гострішою. Україна – це держава, яка не знає (і, судячи з усього, не хоче знати), скільки в ній живе і працює людей, адже з 2001 року у нас не було перепису населення. Внаслідок цього ми не знаємо, скільки точно людей виїхало на заробітки за кордон тимчасово, а скільки емігрувало остаточно. Натомість нам відомо, що кількість пенсіонерів невдовзі дожене число офіційно працюючих, а кількість “мертвих душ”, на яких держбюджет старанно виділяє кошти, скоро досягне числа пенсіонерів.

За таких обставин просто не можна поважно говорити про затримку в країні чи про повернення з еміграції професійних кадрів, про ріст економіки, підвищення інвестиційної привабливості країни, започаткування будь-яких поважних інвестиційних проектів, без реалізації яких немає сенсу мріяти про вихід із кризи, подолання бідності, цивілізаційний розвиток, шлях в Європу, а також – освоєння космосу, поборення одвічних ворогів України і т.д., і т.п. Бо хто б це все мав втілити?

Висновок простий і сумний: якщо власний народ не здатен відродити свою країну, то це зробить інший народ. Залишається тільки дочекатися “заміни”. Новий народ, мабуть, вже і голосуватиме раціональніше, і поводитиметься краще. Але ми з цього навряд чи зможемо потішитись, адже більшість із нас цього вже не побачить.

 

Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com»
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал. 
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Підписатись

Підписка

Щоб отримувати повідомлення про нові публікації, підпишіться на нашу розсилку!

Ім'я *

Email *

Виберіть категорію, яка цікавить:

Суспільство
Глобалізація
Небезпека
Світ про Україну
Геостратегія
Ти елемент Універсуму
Духовність і культура
Альтернативна історія
Геоекономіка
Наука і технології
Історія і сучасність
Роздуми

Translate

Дякую!

Тепер редактори знають.