“ПіК”: ХХ-ліття однієї ілюзії

Двадцять років тому в Україні було створено перший україномовний кольоровий суспільно-політичний тижневик “ПіК” (“Політика і Культура”). Не зважаючи на яскравий старт цього видання, його спіткала прикра поразка: за неповних два роки “ПіК” залишився без грошей, команди редакторів-засновників та читацької авдиторії, яка спочатку з ентузіазмом прийняла появу на українському ринку цього першого вітчизняного варіанту знаного і популярного на Заході формату – weekly news magazine. Причини цієї поразки є для України актуальними, на жаль, і нині.

У 1998 році я зробив першу спробу емігрувати з України, бо вирішив, що повна “кучмізація” політики й “олігархізація” ЗМІ не залишають мені перспективи розвитку у цій країні. Тож я оселився у Варшаві, де робив іноді сюжети для телестудії “1+1” і писав статті до українських газет, а ще слідкував за тим, як функціонує польський медіаринок. Однак затрати на проживання у польській столиці виявилися вищими, ніж усі українські гонорари разом узяті. Тому, коли у грудні того ж року мені подзвонив з Києва Олександр Кривенко і запропонував повернутися, щоб узяти участь у створенні нового перспективного проекту, я лише запитав: “Для кого будемо працювати, Сашко?” Кривенко відповів у своєму стилі, зробивши коротку паузу на затяжку: “Для України”.

Уособленням “України” цього разу виявився теж колишній львів’янин Зиновій Кулик, який на той момент був екс-міністром інформації (неіснуючого вже міністерства) та актуальним головою НТКУ, а згодом і заступником голови РНБО. Те, що він був засновником приватного і незалежного суспільно-політичного видання, у багатьох викликало здивовані запитання й іронічні посмішки. Усі теж розуміли, що на фінансування такого коштовного проекту у Кулика грошей не було. Та оскільки “шеф” пообіцяв, що ніхто не втручатиметься в нашу роботу, якщо ми її будемо виконувати якісно, то ми без зайвих питань взялися працювати.

До головного складу “ми”, окрім уже перелічених, увійшли також Орест Сохар – керівник відділу політики й економіки та Олекса Шалайський – керівник відділу суспільства. Отже, так склалося, що очолили проект самі галичани (Сохар, хоч і закінчував Київський університет та жив уже в столиці, походив з галицької провінції), крім цього в редакції з’явилося ще кілька львів’ян, і виглядало так, що галичани вдруге після заснування газети “Пост-Поступ” (1991 року) знову збираються запустити всеукраїнський важливий проект. Перед нами справді стояло непросте і амбітне завдання: створити загальнонаціональне видання, цілком нове за формою і змістом. Воно мало б об’єднати схід і захід країни, російськомовних і україномовних, громадян України і діаспору, православних і греко-католиків тощо. Такого типу щотижневиків в Україні ще не було, хоч на захід від нашого кордону вони ставали все більш популярними.

Старт журналу у березні 1999 року був доволі яскравим: у Києві та Львові люди шукали журнал у кіосках, рекомендували знайомим, писали в редакцію вдячні листи й присилали статті, дзвонили, щоб висловити захоплення й привітання. Уже другий номер потрапив на робочий стіл президентові Кучмі, який викликав до себе Зиновія Кулика – Кулик у редакцію повернувся задоволений. Наприкінці кількох перших місяців “шеф” запрошував головний склад редколегії в якийсь хороший ресторан на “підведення підсумків”.

Хвиля популярності “ПіКу” розходилася від столиці і “п’ємонту” на інші українські міста. Уже за кілька місяців після старту ми з Кривенком здійснили тур Україною з презентацією часопису. Скрізь нас зустрічали приязні, але, скажу чесно, не надто численні групи ентузіастів. У багатьох регіональних виданнях з’явилися дописи про “тріумфальний похід” новаторського проекту.

Однак доволі швидко до нас дійшла тривожна інформація про проблеми із поширенням журналу: люди дзвонили і писали, що не можуть знайти, а нашим розповсюджувачам повертали нерозпаковані пачки з поясненням, що “ніхто не цікавиться”. Труднощі були і з пошуком рекламодавця – після кількох скандальних публікацій рекламодавці здебільшого уникали “ПіКу”, остерігаючись проблем для свого бізнесу. Уже до кінця року склалася нездорова ситуація, коли ми друкували наклад у 10 тисяч примірників, а продавали реально 3 тисячі. Зрозуміло, що так довго тривати не могло, а це означає, що почалося “корегування” політики редакції, що нас у якийсь момент “протверезило”.

Про історію “злету і падіння “ПіКу” можна б написати доволі великий аналітичний текст, але я тут обмежуся тільки кількома власними спостереженнями і зробленими внаслідок них висновками щодо причин поразки. Першого удару моя ілюзія щодо незалежності видання зазнала внаслідок появи потенційного інвестора. Десь наприкінці літа, коли “ПіКові” виповнилося лише кілька місяців, я поїхав у Польщу на якусь журналістську “тусовку”. Там до мене звернувся представник однієї дуже відомої скандинавської корпорації, яка заробляла на двох галузях: пиво і регіональна преса країн Центрально-Східної Європи. Він про наш проект знав і сказав, що його “шефи” були б зацікавлені інвестувати в часопис, бо бачать у ньому перспективу. Потрібно тільки, щоб ми визначили суму і підготували відповідний кошторис. Коли я окрилений влетів у кабінет Кулика зі звісткою, що закордонний інвестор хоче нам дати грошей, Зиновій Володимирович, витримавши паузу, спокійно сказав: “Це добре, хай дають. А кошторис…ну який там кошторис – ти їм передай, хай вони дадуть гроші, а я їм тут все забезпечу”. А потім почалися інтерв’ю з потрібними людьми, замовні матеріали etc. У результаті до осені 2000 року журнал покинув Шалайський, потім я, а до кінця року й головний редактор – Кривенко.

Роздумуючи згодом над причинами невдачі цього перспективного і, без сумніву, важливого для українців проекту, я виснував для себе кілька з них. Перша проста й очевидна – не може бути незалежного часопису, якщо він сам не здатен заробити на своє утримання, або не має інвестора, зорієнтованого на заробіток, а не на політичні баталії. Друга – якщо серед 50-мільйонного населення не знайшлося 10 тисяч читачів “першого україномовного…і т. д., і т. ін.”, важливого і потрібного видання, то це свідчить, мабуть, що поняття української нації в Україні є доволі умовним, бо національна інтелігенція бідна і невпливова, бізнес – інтернаціональний та російськомовний, політики – безпринципні та корумповані.

Минуло чимало часу, з’явилось і зникло безліч медіапроектів. Кажуть, що змінилося й українське суспільство: сформувалася нація, підросла проукраїнська молодь, у бізнесі і держапараті з’явилися відповідальні і гідні патріоти. На всі ці аргументи я відповідаю одним і тим самим питанням: а де ж ваше загальнонаціональне, україномовне, впливове видання?

 

Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com»
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал. 
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Підписатись

Підписка

Щоб отримувати повідомлення про нові публікації, підпишіться на нашу розсилку!

Ім'я *

Email *

Виберіть категорію, яка цікавить:

Суспільство
Глобалізація
Небезпека
Світ про Україну
Геостратегія
Ти елемент Універсуму
Духовність і культура
Альтернативна історія
Геоекономіка
Наука і технології
Історія і сучасність
Роздуми

Translate

Дякую!

Тепер редактори знають.