Ойкофобія і комунікація

Нещодавно мене відвідала колега, польська історикиня, яка пише дисертацію у Флоренції на тему польської цивілізаційної місії на українських землях. У розмові вона використала термін “ойкофобія”, яким я, на свій сором, до того не послуговувався. Дослівно це поняття означає нехіть до батьківщини чи навіть ірраціональний страх, який ця батьківщина провокує, унаслідок чого в людини виникає постійне бажання уникнути/покинути/прибити цей подразник.

Термін “ойкофобія” придумав британський філософ сер Роджер Скрутон, який колись поїхав із Великобританії, бо там заборонили полювання на лисиць. Повернувшись на батьківщину, він потрапив у скандал, назвавши китайців клонами. За цю фразу Скрутона, знаного мислителя, який пише про онтологію краси, звільнили з державної служби. Він є одним зі стовпів сучасного консерватизму й разом із канадцем Джорданом Пітерсоном збирає повні зали прихильників. Скрутон запозичив медичне поняття “oikophobia”, яке в психіатрії означає страх дому, і переніс його на культуру та політику. Під ойкофобією він розуміє ненависть до власного середовища, що часто поєднується з шануванням та апологією інших, нібито ворожих культур та їхніх цінностей. Для українських націоналістів класичними ойкофобами є Медведчук та Вілкул, які вірять у єдиний російський народ, а от для українських руськомирних громадян – це Ющенко чи Порошенко, які плазують перед уявним Заходом. Нещодавно польський політик Ярослав Качинський сказав, що польські еліти не терплять самої природи польськості і, будучи космополітами, відмовляються від свого й мавпують чуже. Качинський знає, що каже – його політична сила домінує в Польщі вже багато років…

Стежачи за українськими блогерами, читаючи новини, постійно помічаєш подібну риторику: є патріоти (меншість), які знають, якою має бути країна й куди вона має рухатися, і є той дивний народ, який голосує за “мемасики” віртуального Зе. Нерозуміння народу в багатьох людей провокує різні думки: від припущень, що маси – це скупчення дурнів, до тверджень, що так звані еліти – це просто ойкофоби, які не розуміють свій народ. Одні говорять, що люди не помиляються, бо, як свідчив плакат одного польського попбенду: “Milion fanek nie może się mylić”. Інші кажуть, що еліти є меншістю, а народ просто не розуміє важливості тих чи інших кроків. Іронія долі: в уяві українського патріота існує міфічний, уявний і добрий народ, якого оспівують у своїх творах інтелігенти, а от голосує на виборах чомусь тупа й неосвічена маса, яка піддалася впливам ззовні.

Важливим аспектом ойкофобії є вихваляння опонента чи противника, або ж навіть чужого. Не так давно вся стрічка у Facebook була заповнена американським серіалом про Чорнобиль, й інтелігенти активно сварилися, чи участь київських компаній у створенні серіалу – це “перемога” чи “зрада”. Але раптом виявилося, що в Україні серіал “Свати” має вищий рейтинг, аніж оцей заморський багатосерійний фільм про Чорнобиль.

І знову розпочалися дебати та розмови, які ми весело називаємо “срачами”. Виходить, розумні і критичні люди схвально сприймають кіно про засудження політики СРСР, а нерозумні й некритичні захоплені фільмом про житейські будні російськомовної родини. Але на виборах перші обирають старі міфи про “сивого гетьмана”, а останні голосують за молодих і енергійних котигорошків, які нібито переможуть змія. І як виявити, хто тут більший ойкофоб – патріоти, які прагнуть у ЄС, чи непатріоти, які хочуть мати свій хліб із маслом та ігнорують національні “правдиві цінності”?

Розмова про еліти й маси стара, як і вся сучасна Європа та її дебати про демократію, олігархію чи популізм. Не буду говорити про Маркса, Ясперса, Ортегу-і-Гассета, Бодріяра чи Шевченка – вони своє вже сказали. Натомість хочу згадати українського медіадослідника Георгія Почепцова, який твердить, що в кожному суспільстві є еліти, громадяни та те, що їх зв’язує – комунікація. Еліти стабільні: навіть якщо відбувається революція й на верхах летять голови, діти старих еліт повертаються до влади в той чи інший спосіб. Саме еліти творять смисли й окреслюють, якою має бути влада й куди рухатиметься держава чи культура. Свідченням стабільності українських еліт є присутність упродовж 30 пострадянських років тих самих людей чи кланів на вищих посадах у державі. Війни зазвичай бувають між елітами, а от прості люди виступають у них у ролі жертв чи бойових полків. Громадяни чи те, що ми узагальнено розуміємо як народ, не творять смислів, а їх споживають. А от донести смисли до народу еліти мають через комунікацію, тому більшість інформаційних каналів в Україні є в руках умовних “власників” держави, здебільшого – класичних ойкофобів, які насправді ненавидять власну культуру й перебувають під сильними впливами ззовні.

Народ через свою “природну” вітальність не є стабільним і принциповим – люди хочуть жити, їм байдуже, якою мовою говоритимуть еліти та правитель, байдуже, звідки прийдуть гроші – лише аби були. Свою волю, якщо така є, народ виражає карнавально, сміючись із влади. Це добре показав російський вчений Михайло Бахтін, який відсидів у радянських таборах, де його катували енкаведисти. Єдиним інструментом влади уявної спільноти українців є сміх і знущання з політичної влади. Останні вибори президента стали апогеєм народної волі до карнавалу й цирку. Але й цю силу вже хакнули новітні гебісти, про що свідчить аналіз молодих аудиторій і їхніх медіаресурсів. На каналах у Telegram чи YouTube, створених за сприяння умовних “зовнішніх ворогів” України, дослідники виявили, що “ті самі знущально-скептичні інтонації, які були характерні для мемів про Порошенка, спостерігаються в мемах про Зеленського та призначених ним посадовців“. Тобто в народну українську сатиру і критику постійно імплантується переконання, що “будь-яка українська державна інституція чи ініціатива через призму нібито аполітичних “веселих пабліків” виглядає неоковирною, некомпетентною, неадекватною“. Звісно, такі “відосики” чи “пабліки” з кумедними картинками-мемами мають на меті не лише сміх і критику, а й дискредитацію політичного керівництва України, що в результаті веде до подальшої ойкофобії.

Тепер говорять, що для подолання народної стихії “стібання” з української влади політикам треба йти в поле, до людей, переконувати їх, подобатися, тиснути їм руки. Треба шукати молодих людей у “реалі” і придумати щось, що додасть смислу, а не зневіри, подолає ойкофобію. Виходить, що небайдужі до власної країни “проспали” нові методи маркетингових кампаній, але найголовніше, що ні нові політики, ні їхні виборці ніколи не виграють, якщо вони не вийдуть зі стану глибокої ойкофобії, поки не перестануть ненавидіти самі себе.

Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com»
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал. 
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

0 0
Підписатись

Підписка

Щоб отримувати повідомлення про нові публікації, підпишіться на нашу розсилку!

Ім'я *

Email *

Виберіть категорію, яка цікавить:

Суспільство
Глобалізація
Небезпека
Світ про Україну
Геостратегія
Ти елемент Універсуму
Духовність і культура
Альтернативна історія
Геоекономіка
Наука і технології
Історія і сучасність
Роздуми

Translate

Дякую!

Тепер редактори знають.