Тридцятиліття “прориву” на Захід (з Україною в тлі)

Три десятиліття тому, у серпні 1989 відбулося перше символічне відкриття кордону соцтабору для західних сусідів. У рамках ініційованого депутатом австрійського парламенту Отто фон Габсбургом Панєвропейського пікніка поруч з прирубіжним угорським містечком Шопрон прикордонники сусідніх країн відкрили прохід для його учасників на три години. Попри символічність події, її наслідки стали настільки непередбачуваними і важливими, що ввійшли в історію. Аби відзначити її тридцятиліття, у Шопроні 19 серпня цього року зустрілися прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан та канцлерка Німеччини Ангела Меркель.

То що ж тоді сталося – про що нині не лише варто згадувати, але й треба робити висновки вже з віддалі трьох десятиліть? І не тільки європейцям, але й українцям. Для початку слід нагадати, що до перемоги демократичних сил у низці східноєвропейських держав у 1989 році більшість простих громадян країн соцтабору були невиїзними, тобто практично не мали можливості поїхати у країни капіталістичного Заходу – ні до родичів, ні на екскурсії, ні на відпочинок чи лікування тощо. Особливо це дошкуляло німцям, країну і народ яких після Другої світової війни переможці “по живому” розрізали на західну ФРН та східну НДР. Символом цього поділу став цегляний мур, зведений комуністичною німецькою владою у Берліні, щоб відділити західну частину міста, яка опинилась під контролем західних союзників.

Тож не дивно, що тимчасовою “діркою” в угорсько-австрійському кордоні першого ж дня скористалися понад півтисячі німців з соціалістичної НДР, котрі саме перебували на літніх відпустках на угорському озері Балатон та інших курортах Угорщини. Тригодинний термін відкриття вільного пересування між державами в рамках пікніка угорським прикордонникам не вдалося втримати – коли на австрійську території пішли сотні людей, угорські службовці просто спокійно відступили. У результаті ще до офіційного відкриття кордону між Угорщиною і Австрією, а потім і між обома Німеччинами, цією “пікніковою діркою” скористалися майже 15 тисяч німців зі сходу.

Невдовзі після цього Угорщина офіційно відкрила кордон із західною Європою, потім “впав” Берлінський мур і за першими сміливцями на Захід стали прориватися цілі держави вже колишнього комуністичного блоку. Державам довелося долати інші бар’єри: декомунізація системи управління і лібералізація суспільних взаємин, реформування економіки і законодавства, тобто прилагодження всіх внутрішніх секторів і сфер до умов, які висував Європейський Союз. У когось це забрало десятиліття, у когось два.

Із західного погляду всі ці події відбувалися на тлі все ще непередбачуваного і небезпечного Радянського Союзу, до складу якого входила і радянська Україна. І хоч в СРСР теж вже кілька років відбувалися небувалі раніше процеси: “перебудова”, “гласність”, перші паростки приватного бізнесу – все ж ніхто не мав певності, як врешті-решт розвинеться ситуація в найбільшій країні світу, оснащеній ядерною зброєю. Захід боявся, щоб повернення в Європу центрально-східних європейських країн не викликало нервової реакції у Москві, а про європейські країни у складі СРСР ніхто й не смів ще думати.

Тоді в незалежність України і серед українців мало хто вірив. За кілька місяців до Панєвропейського пікніка у Шопроні на мітингах у Львові щойно почали несміливо з’являтися синьо-жовті прапори. До ліквідації СРСР залишалося приблизно два роки. За цей час в Україні ніхто з тодішніх “перебудовних” еліт чи посткомуністичних контреліт так і не підготувався до якогось реального варіанту “прориву” на Захід. Причина проста: серед українців, на відміну від європейців із центрально-східних держав, ніколи не було одностайності у питанні, чи хочуть вони на Захід. Західні області країни здебільшого хотіли до Європи, східні за інерцією – до Росії, а в центральних регіонах популярною була утопія про особливий “третій шлях”.

У зв’язку з цим на зовнішньополітичному полі нова українська держава весь час виглядала як нерішуча і непереконана, що не могло не викликати розчарування чи й роздратування як в західних, так і у східних сусідів та партнерів. Так, якщо перший президент Кравчук де-факто здався на ласку Заходові, то вже подвійний президент Кучма двічі міняв напрям – то Схід, то Захід – маскуючи це під мантру багатовекторності. Коли ж проєвропейський президент Ющенко з усіх сил побіг нібито до Європи, то забув при цьому прихопити з собою ще й Україну. Те ж сталося і з проросійським президентом Януковичем, котрий у несподівану і швидку подорож до Росії зміг забрати всього лиш кілька камазів із грішми, золоті батон і унітаз, ну і ще кілька картин, мабуть, з пейзажами Неньки.

Ну от і все – кінець байкам про багатовекторність, про третій шлях, про місток між Сходом і Заходом. Уже наступні два президенти – Порошенко і Зеленський – це керівники найбіднішої в Європі держави з величезною трудовою еміграцією, з анексованою територією, зі збройним конфліктом, з боргами, які невідомо з чого повертати, і з фактично зовнішнім управлінням, котре до того ж не завжди зрозуміло, хто здійснює – американський Держдеп, чи європейські друзі Путіна, чи вітчизняні агенти впливу самого Кремля.

Отже, тридцять років минуло від “прориву” гордих будівників соціалізму за ганебними благами загниваючого капіталізму, а Україна, здається,  й з місця не зрушилася? Та ні, звичайно ж, і ми скористалися тими “дірками” в західних кордонах, які нам більш-менш закамуфльовано відкрили європейці. У ці дірки найлегше пролізти молодим здоровим людям “з головою”, “з руками” і з грішми. Однак таких у нас меншість. Та й попри це, в Європі є чимало українців, але немає там України.

Чи буде? Коли буде? Що ж, не є завданням публіцистики давати відповіді, а лише підводити читача до потреби зробити власні висновки. Ну, то чому не сталося українського “прориву на Захід”?

 

Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com»
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал. 
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

0 0
Підписатись

Підписка

Щоб отримувати повідомлення про нові публікації, підпишіться на нашу розсилку!

Ім'я *

Email *

Виберіть категорію, яка цікавить:

Суспільство
Глобалізація
Небезпека
Світ про Україну
Геостратегія
Ти елемент Універсуму
Духовність і культура
Альтернативна історія
Геоекономіка
Наука і технології
Історія і сучасність
Роздуми

Translate

Дякую!

Тепер редактори знають.