художник: М. Ягода

Незбагненний авангард українського мистецтва

Мій колега, який має нещастя бути кінорежисером в Україні, постійно нагадує мені про непомічені ювілеї великих мистецьких явищ, які трапилися на цій землі в минулому. Наприклад, кінострічки Дзиґи Вертова (Давіда Кауфмана) і його брата Михаїла. Ці фільми вважаються класикою світового авангарду і неабияк цінуються в культурних країнах, проте практично жодне велике українське видання у 2019 році не згадало ювілею – 90-річчя виходу у світ експериментальних стрічок братів Кауфманів.

У чому причина мовчання? Можливо, у тому, що фільми не лише українські, але й радянсько-українські? А ми нібито декомунізувалися… Чи у тому, що авторами були польські євреї (народилися у підросійському Білостоку), котрі працювали на українську радянську кіноіндустрію? Не думаю.

На мою думку, ця мовчанка пов’язана із тим, що в українській культурі мистецький авангард, а тим паче радянський авангард, досі не є важливою частиною загальноприйнятого культурного канону. Авангард в українському кінематографі, мистецтві чи літературі тісно пов’язаний із більшовицькою революцією, яка мала на меті змінити не лише політичну систему, але й фундаментально переформатувати суспільство “неправильного” минулого.

Мистецький авангард в західних регіонах України, які взяли участь у розбудові УРСР лише після Другої світової війни, мав дещо інше коріння. Він виростав не з політичної революції, як в УРСР, а радше слідував європейським естетичним експериментам – став наслідком соціальної та культурної революції, що розгорталася у Західній Європі до і після Першої світової війни.

Звичайно, вітчизняне нерозуміння чи небажання мистецького авангарду потрохи міняється, свідченням чого стали хоч би київська виставка “Сцена українського авангарду” та наукова конференція про Малевича у 2014 році. У 2018 році у Львові були представлені роботи Давида Бурлюка, а Київ знову потішив виставковим проектом “Бойчукізм. Проект “Великого стилю”. Українські критики та мистецтвознавці потрохи формують уявлення, що наш авангард таки був, але був він переважно на сході країни, в Харкові чи в інших центрах Радянської України. Щоб збалансувати цю точку зору, у Львові реалізували у 2018 році проект “Культура (без) пробілів: про спадки авангарду у Львові”, який намагався показати, наскільки важливим осередком авангарду на заході країни був і є Львів. Львівський авангард був інспірований не лише західним європейським мистецтвом, але також був місцевим феноменом, наприклад родом з Підзамча.

Але чи змінили ці проекти настанову щодо авангарду, який творився на теренах сучасної України в першій половині ХХ століття? Питання риторичне, тим паче, що Львівська національна галерея мистецтв представила у 2019 році мегамасштабний проект “Ангели” (розроблений і втілений куратором Павлом Гудімовим). Натомість немає виставки до річниці створення у 1929 році у Львові угрупування “Артес”, члени якого, як-от Роман та Маргіт Сельські, зв’язали міжвоєнні мистецькі практики із повоєнним українським мистецтвом. Ангели таки “перемагають” авангард – як в уяві працівників мистецьких інституцій, так і в свідомості сучасних українців. Ідеться про те, що насправді мистецький авангард не є такою темою, на яку можна привести багато відвідувачів – хоча важливість авангарду для еволюції мистецтва захмарно важлива. Залишається лише сподіватися, що на початку жовтня 2019 року мистецькі спільноти Львова згадають, що 70 років тому у місті з’явився Алєксандр Аксінін – один із найважливіших художників повоєнного часу. 

Тема львівського пізньорадянського авангарду (тут радянське – період, а не якість) чи неформального мистецтва піднімалася київськими виставками 2017 року (“Львів: СОЮЗники” у Національному художньому музеї України) та 2018 року (“Червона книга: радянське мистецтво Львова 1980–90-х років” у PinchukArtCentre). Ці проекти, як і виставка Мирослава Ягоди у 2019 році у Львівській галереї мистецтв, намагалися по-новому глянути на пізньорадянське українське мистецтво, проте майже не отримали критичних відгуків у пресі чи на профільних сторінках інтернет-видань. Чому тема ранньо- чи пізньорадянського авангарду, або львівського дорадянського авангарду, не будить серця наших співвітчизників? Чому критики та й численні “інші” не цікавляться мистецтвом, яке у європейців викликає почуття гордості та захвату?

Однією з причин звичайно є різний повоєнний досвід. Якщо на Заході авангард свідомо пропагували і популяризували як антитезу тоталітаризму і міжвоєнному фашизму, то в СРСР мистецький авангард початку століття розглядали переважно як недозріле революційне мистецтво. За часів сталінізму авангард був подоланий кітчем соцреалізму, а спроби повернутися до експериментів у мистецтві за часів відлиги Хрущова зупинила влада. Формальні експерименти у 1970-х та першій половині 1980-х не стали надбанням мас, бо багато художників змушені були творити у шухляду, і радянський авангард став набутком хіба приватних колекціонерів. Лише з 1987 року неформальне (і здебільшого молоде) радянське мистецтво отримало можливість виставлятися публічно, що викликало неабиякий ажіотаж. Але навіть лібералізація пізніх 1980-х не змінила постави щодо мистецького авангарду – його проблематика та естетика і надалі залишалися в полі зору “обраних”.

Я думаю, що на нинішньому етапі, а це 30 років після початку кінця радянської імперії, ми маємо справу не з поверненням певної культурної спадщини, а радше із намаганням бодай зрозуміти себе. Вищезгадані виставки чи проекти навколо українського авангарду не формують нові наративи про експериментальне мистецтво, не деконструюють старі, вони радше виглядають, мов певні історії, які є спорадичними, або, як твердить мистецтвознавець Андрій Бояров: “Починають вистрибувати, висмикуватися, визирати на тебе зі щільного, здавалося би, а проте – часто навмисне затертого, килима української культури ХХ століття”.

Українці, які вкотре стали заручниками геополітичних змагань на сході Європи, суб’єктами окупованої олігархатом держави та жертвами власної дезорієнтованості, досі не можуть збагнути досягнень національної культури. Культури без фольклоризму і “правічних” кітчевих сюжетів, без романтизму і стогнання з викликанням духу Вашингтона. У 1990-х роках один український письменник назвав такий стан культури “дезорієнтацією на місцевості”, тому що “так відчувало себе українське суспільство 1990-х, збите з пантелику, дезорганізоване”. Зараз нібито українці стали значно організованішими, ніж в 1990-х, вони краще і якісніше бачать та розуміють, що їм потрібно. Проте до розуміння власної культури, а тим паче до розуміння мистецької культури, ще доволі далеко.

 

Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com»
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал. 
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

0 0
Підписатись

Підписка

Щоб отримувати повідомлення про нові публікації, підпишіться на нашу розсилку!

Ім'я *

Email *

Виберіть категорію, яка цікавить:

Суспільство
Глобалізація
Небезпека
Світ про Україну
Геостратегія
Ти елемент Універсуму
Духовність і культура
Альтернативна історія
Геоекономіка
Наука і технології
Історія і сучасність
Роздуми

Translate

Дякую!

Тепер редактори знають.