Майбутнє міста

Упродовж усього періоду української незалежності патріоти своїх міст і шанувальники урбаністичної культури живуть у шоці. На їхніх очах увесь цей час руйнуються звичні міські комплекси – зникають “зелені зони”, дитячі чи спортивні майданчики, а звільнені території забудовуються недоречними спорудами; осипаються або й навмисно оббиваються старовинні декоративні елементи фасадів, що мають мистецьку вартість; у стінах кам’яниць, які належать до захищених архітектурних заповідників, пробиваються нові двері і вікна, надбудовуються поверхи. У багатьох людей це пробуджує обурення, протести, громадську активність, але, як кажуть, “факти річ вперта”, – Львів чи Одеса, Київ чи Чернівці вже ніколи не будуть виглядати, як колись, не будуть такими, якими ми їх любили і якими пишались.

Наше розуміння сенсу життя формується внаслідок певних індивідуальних відкриттів, які є не результатом висловленого обурення чи протестної громадянської позиції, скерованими на перешкоджання процесу руйнації, а ефектом від спроб подолати власне нерозуміння, чому так діється. Коли ми чогось не розуміємо, але намагаємося збагнути, а не тільки засудити чи зупинити, тоді до нас приходять наші персональні “еврики”.

Коли мої песимістично налаштовані знайомі бідкаються над кожною пошкодженою чи зруйнованою архітектурною перлиною, я їм щиро співчуваю, але не заспокоюю. Коли мої оптимістично налаштовані знайомі втішають себе тим, що більшість будинків усе ж вдасться зберегти і відновити, а місто ще засяє колишньою славою, я їм не суперечу з поблажливою покірністю. Я просто розумію, що й одні, й інші не усвідомлюють основного. І не тому, що вони є менш кмітливими чи гірше освіченими від мене, – зовсім ні. Часто навіть навпаки.

Проблема в тім, що їхнє мислення, яке породжує обурення чи протест, не виходить за рамки світу їхніх же знань, їхніх захоплень, їхнього фаху. А цього замало для розуміння процесів, які відбуваються зараз, але є спрямованими у майбутнє. Тут потрібно мислити глобально і синтетично.

Мало хто з цих небайдужих, порядних і освічених людей цікавиться такими актуальними для найближчого майбутнього темами, як-от перспективи розвитку штучного інтелекту, небезпека від кліматичних змін, загрози від забруднення планети, ризики від масового впровадження модифікованого в лабораторіях харчування, а також – імовірні несподіванки під час формування нового світового порядку, який є помітним уже зараз, але очевидним стане із остаточним крахом капіталістичної системи.

Людям здебільшого справді важко вловити зв’язок між усім цим і збереженням урбаністичної цілісності улюблених міст чи з порятунком архітектурної спадщини. А зв’язок тут прямий: глобальні світові зміни призвели до того, що місто у розумінні “polis”, “grad” чи “burg” майже припинило своє існування. Старі загадкові будівлі у вузеньких романтичних вуличках, звичайно ж, ще стоять, але це тільки зовнішній “макет”, позбавлений внутрішньої суті.

Уже й тепер місто – це агломерація, що займає площу в десятки квадратних кілометрів, це будівлі в десятки поверхів, це величезні “накопичувачі” людської біомаси, розділеної на відокремлені гігантські райони за принципом новітнього ґетто. А буде ще гірше, це ж тільки початок: площі міст будуть вимірюватися в сотнях квадратних кілометрів, а будівлі – у сотнях поверхів. Мешканці ж різних районів одного суперміста ніколи не буватимуть у дільницях на його протилежному кінці. Буде надто далеко, надто дорого, надто складно та й без сенсу. Якщо зауважити, з якою швидкістю порожніють містечка і села, – вимирають чи мігрують до міст – то суперагломерації в десятки мільйонів мешканців не здаватимуться надто далекою перспективою. І за таких умов зовсім іншого значення, ніж зараз, набирає те, хто буде господарем у такому місті.

Варто додати, що ці процеси відбуваються в контексті якісної зміни еліт, а відтак і суспільств, що спостерігається впродовж останніх десятиліть. Відмінність між старим типом еліт і новим є принциповою: якщо раніше цінували честь, то тепер гроші; колись авторитет – тепер зв’язки; колись добре ім’я – тепер слухняні медіа; колись повагу співгромадян – тепер надійну охорону etc. Колись “батьки міста” були його першими громадянами, тепер – головними акціонерами. Перші громадяни очікували від решти общини, щоб та дбала про лад і чистоту. Акціонери очікують від мешканців і гостей міста прибутків – щоб купували, їли, пили і смітили. Бо для акціонерів сміття – це теж гроші.

Отже, за таких нових господарів міста, як і за таких та стількох нових мешканців, колишнє, знане нам місто втрачає своє призначення, свою ідентичність. Колись у місто йшли, щоб розвиватись, а в село втікали, щоб вижити. Тепер вижити можна тільки в місті – вижити, а не дбати про архітектуру й культуру. Колись, виходячи “на місто”, люди намагались показати себе з якнайкращого боку, а тепер, так виглядає, що кращих сторін у них вже й не залишилося. Колись місто виховувало і вчило, а тепер його фасади і архітектура, затишні вулички і вичовгана за століття бруківка нікого нічого доброго і корисного не вчать. Жити вчать тепер нові еліти.

Зрозуміло, що майбутні господарі наших (і не тільки) міст вийдуть з середовищ теперішніх господарів, а не з кіл любителів урбаністичного мистецтва. Нинішні і завтрашні господарі не захоплюються старовинними кам’яницями і ландшафтними парками чи скверами – вони їх захоплюють. Бо господарем є не їхній шанувальник, а їхній власник. Тож зараз у містах відбувається боротьба за захоплення якнайбільших площ задля майбутнього. Це жорстока боротьба, у якій люди втрачають власність, гідність, здоров’я і життя. Хто ж за таких обставин буде поважно перейматися сецесійними брамами і маскаронами чи архітектурними елементами модерну?

Ми ж всі розуміємо, звідки взялися нинішні власники, господарі, еліти. Це люди, м’яко кажучи, далекі від культури. Їм для задоволення власних культурних потреб чи забаганок їхньої клієнтури вистачить і гіпсових левиків над входом, мармурових ваз у вестибюлі чи роздрукованих на кольоровому принтері репродукцій відомих картин у номерах та в офісах.

Тож, коли це місто загубиться під пінополіуретановим утепленням стін, під вервицями мережевих кабелів, під асфальтом і неоновими вивісками, то ніхто за ним особливо й плакати не буде. Хіба мої оптимістично та песимістично налаштовані знайомі – щирі захисники “міста з минулого”. Бо, перефразовуючи великого Ніцше, місто померло, а те, що тепер зветься народом, не заслуговує на міста.

 

Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com»
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал. 
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

1 0
Підписатись

Підписка

Щоб отримувати повідомлення про нові публікації, підпишіться на нашу розсилку!

Ім'я *

Email *

Виберіть категорію, яка цікавить:

Суспільство
Глобалізація
Небезпека
Світ про Україну
Геостратегія
Ти елемент Універсуму
Духовність і культура
Альтернативна історія
Геоекономіка
Наука і технології
Історія і сучасність
Роздуми

Translate

Дякую!

Тепер редактори знають.