Острів запізнення

Аналітики, які пишуть про глобальні зрушення політичного поля, здебільшого описують перебіг “геополітичної гри” так, ніби теперішні держави та їхні політичні еліти за своєю суттю тотожні країнам та істеблішменту 80-х років минулого століття.

Деякі з цих дослідників без жодних правлень накладають на сучасність політичні схеми Макіавеллі, Меттерніха та Бісмарка. Їм здається, що жонглювання шаблонами з різних епох надає їхнім опусам історіософської глибини.

На жаль, їхні читачі часто-густо розділяють порівняльний ентузіазм авторів та не задаються питанням про культурно-цивілізаційну відстань, яка відділяє, скажімо, спосіб та обставини мислення міністра імператора Наполеона І від способу та обставин мислення державного секретаря президента Трампа.

Зрештою, окрім держав та політичних еліт, сучасні дослідники та політологи-публіцисти майже не зауважують ані інших гравців глобального політичного поля, ані нових смислів та вимірів цінностей. Зокрема – нового колективного відчуття часу (такого собі цивілізаційного “глибинного годинника” Гіпермодерну), нового відчуття успіху, нового відчуття істинності.

Вони й досі мислять категоріями модерної доби, де в основі домінуючих моделей масового світогляду був імператив колективного виживання. Відповідно, переважаюче в українському суспільстві бачення навколишнього світу все ще формується радянськими (консервативними модерними та премодерними) оціночними та методологічними стереотипами. Спробуємо припустити, що воно є не навмисно інспірованим ззовні, а лише наслідком нашої пострадянської провінційності.

Це бачення має такі “родові прикмети” модерну:

  • спрощена чорно-біла стратифікація політичного поля й відповідна “маніхейська” картина світу, де всі складні типи позиціонування та мотивації сприймаються за принципом “хто не з нами, той проти нас” і долучаються до ворогів;
  • старосвітська ієрархічна настанова щодо цінностей і пріоритетів, яка передбачає ціннісне домінування колективного (суспільного, громадського) над індивідуальним, центрального (столичного, метрополійного) над провінційним, вертикального (стрижневого) над горизонтальним (ризомним);
  • ілюзія щодо існування певної “норми” політичних відносин, а звідси й віра в “непорушні” та “легітимні” типи політичних домовленостей, ієрархій та символів;
  • поділ політичних позицій на “ліві” і “праві”;
  • віра в військову силу як в абсолютний “останній аргумент королів”, здатний ефективно переформатовувати геополітичний ландшафт не лише ситуаційно, але й на історичну перспективу;
  • некритично-позитивне ставлення до суспільних традицій, яке парадоксально уживається з шануванням антисистемної (комуністичної) ідеології та революційної героїки;
  • украй підозріле (конспірологічне) та некомпетентне ставлення до процесів, які відбуваються в світовому фінансовому полі;
  • віра в існування самодостатньої та генералізованої волі народних мас, основаної на їхніх “базових” потребах, настроях та інстинктах.

Сучасну глобальну світову політику, однак, вже неможливо адекватно описувати та сприймати в категоріях, розроблених “батьком геополітики” К. Ґаусґофером. Це, зокрема, стосується й аналізу російсько-української війни як процесу, вмонтованого у глобальне ситуативне поле. Цю війну здебільшого аналізують або в контексті спроб реставрації радянської імперії, або ж у контексті колективної боротьби українців за власну ідентичність. Тобто у питомо модерних форматах, утворених понад століття тому.

Щоправда, публіцисти засвоїли та широко використовують означення “гібридна війна”, яке, на перший погляд, органічно описує форми конфліктності, властиві добі постмодернута гіпермодерну. Але це, знову ж таки, при першому наближенні.

Насправді ж з “ужиткового” розуміння гібридної війни випадають такі важливі її складові, як фабрикація системних міфів та контрміфів (що фундаментально відрізняється від фабрикації ідеологем пропагандистського контенту), технології ситуативної дезорієнтації, організаційного капсулювання, відносної дерегуляції та багато іншого.

Аналітики також, як правило, не враховують часових рамок гібридної війни. Подібні конфлікти передбачають стрижневі спецоперації, які тривають десятиліттями та дають ефект на часових відрізках, відповідних до тривалості життя одного або двох поколінь.

Вони не використовують деякі сучасні теоретичні кейси, зокрема не розглядають російсько-українську війну як один з багатьох фронтів глобальної “війни цивілізаційних потоків”, контури якої все чіткіше проступають в подієвих, комунікативних та смислових полях ситуації Гіпермодерну. Причини цієї війни закорінені в існуванні геополітичної цивілізаційної “диспропорції”, викликаної тим, що довготермінове панування общинно-колективістських суспільних форм на Євразійському континенті створило особливий ґештальт – велетенський “острів цивілізаційного запізнення” (далі – Острів).

Головна цивілізаційна відмінність простору Острова від простору Гіпермодерну, що його оточує, – темпоральна. На Острові цивілізаційні зміни відбуваються набагато повільніше, ніж в просторі Гіпермодерну. Мешканці Острова продовжують жити за “глибинним годинником” минулих століть. Швидкість подієвих потоків Гіпермодерну викликає в них когнітивний дисонанс, несприйняття та відчуження. Відповідно, політичні еліти Острова маніфестують постійне відставання свого ґештальту від світової централі (Гіпермодерну) як виключно позитивну особливість, обумовлену вищим рівнем “духовності”, особливими “скрєпами”, віковими традиціями общинності тощо.

Можна сперечатися з приводу окреслення “берегової лінії” Острова. Хтось включає в це поняття лише те, що прийнято називати пострадянським простором, тобто територію колишнього СРСР. Хтось додає до нього низку азійських країн та Балкани. Очевидно лише те, що Острів руйнується. Потоки гіпермодерної реальності розмивають його береги, відколюють від нього континентальні країни та регіони. На берегових розломах Острова зростає напруга, яка породжує війни.

Відповідно, російсько-українська війна, яка почалася у 2014 році, є війною “темпорального розлому” між Островом, від якого Україна поступово відділяється, та Гіпермодерном, потоки якого втягують у себе український ґештальт та переформатовують (іноді доволі брутально) під стандарти “швидкої” цивілізації. Переналадка українського “глибинного годинника” триває вже чверть століття. Вона прискорилася після початку війни, але лише через п’ять років набула формату, компланарного викликам Гіпермодерну.

Росію в цій парадигмі пропонується розглядати як одну з найбільш “забетонованих” частин Острова. Можемо припустити, що в основі спротиву російських політичних еліт Гіпермодерну лежить не лише їхня історично обумовлена консервативність. Пришвидшення “глибинного годинника” цих еліт обмежує відсутність досвіду креативної ініціативи.

Усе, що обумовлювало позитивні стратегічні зміни в російському ґештальті (прискорювало “глибинний годинник”), приходило ззовні:

  • поштовх до консолідації племен, які склали етнічний фундамент російської державності, був зовнішнім – прихід варягів з клану Інґлінгів;
  • державною (політичною) релігією Росії стала візантійська християнська ортодоксія;
  • перші групи інтелектуалів, яким Росія завдячує формуванню свого імперського самоусвідомлення (концепції Третього Риму), також були грецького та українського походження (коло Максима Грека, коло Епіфанія Славинецького);
  • ідеї реформ Петра І зародилися у Кукуйській слободі в протестантському середовищі вихідців з Європи;
  • безпосереднє джерело правової системи після XVIII ст. – прусське законодавство;
  • література Золотого віку відверто спиралася на французькі взірці;
  • ідеологія революцій ХХ ст. – російська модифікація марксизму, доктрини європейського (німецького) походження.

Запозичення, безумовно, не переносилися на російський ґрунт шаблонно. Кожне з них набуло російської специфіки, було “синхронізовано” з місцевим “глибинним часом” та перетворилося на невід’ємний елемент “острівного” цивілізаційного дискурсу. Питання про те, чи було російське наслідування покращенням чи погіршенням оригіналів, є дискусійним.

У 20-30-ті роки “глибинний час” СРСР пришвидшився до вимог Модернузавдяки залученню до активної участі в імперському житті багатонаціональної радянської спільноти, найперше – вихідців із західних губерній колишньої Російської імперії. Але після Другої світової війни “вікова програма” знову перемогла вплив Модерну. У ПостмодернРосія вступила вже як одна з найміцніших опор темпорального Острова й залишалася нею до того часу, коли в другому десятилітті ХХІ ст. світовий “глибинний годинник” прискорився, відповідаючи на виклики Гіпермодерну.

У цьому контексті “реставрація імперії” теперішньою російською політичною елітою виглядає не так спробою глобального реваншу, як війною за свій “темпоральний суверенітет”, за право мати відмінний від глобального “глибинний годинник”. У тому контексті “колективний Путін” намагається досягнути наступних цілей:

  • максимально розширити простір актуальності острівного “глибинного годинника”;
  • закріпити на рівні міжнародних політичних домовленостей легітимність острівного “глибинного годинника”;
  • довести, що Гіпермодерн є цивілізаційним шляхом до глухого кута.

Зрозуміло, що така геополітична стратегія є безперспективною. Якщо, гіпотетично, російським консерваторам за дуже сприятливих обставин і в певному обмеженому часі (два-три десятиліття) й вдасться ізолювати свою частину Острова від потоків Гіпермодерну, то подальший темпоральний розрив стане катастрофічним та призведе до травматичної (прискореної, аварійної) переналадки острівного “глибинного годинника”.

Зрештою, Росія вже випробувала на собі таку модель історичних змін – у 1917 і в 1991 роках.

Тому російсько-українська війна при всіх можливих варіантах її перебігу неминуче закінчиться черговим скороченням простору Острова та переходом всієї України до темпорального простору, обумовленого “глибинним годинником” лідерської цивілізації. Чи залишиться на той час цей простір Гіпермодерном, чи набуде нової ґештальтної форми, невідомо. Так само невідомо, чого буде коштувати спротив Острова навколишнім потокам і яких чудовиськ породить його простір під час переналадки свого “глибинного годинника”.

Аналітикам варто було б враховувати як історичну неминучість трансформації (або й зникнення) Острова, так і ймовірну болісність континентального політичного процесу, пов’язаного з згасанням закоріненого у далекій минувшині, присмеркового та впертого ґештальту.

 

Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com»
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал. 
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

0 0
Підписатись

Підписка

Щоб отримувати повідомлення про нові публікації, підпишіться на нашу розсилку!

Ім'я *

Email *

Виберіть категорію, яка цікавить:

Суспільство
Глобалізація
Небезпека
Світ про Україну
Геостратегія
Ти елемент Універсуму
Духовність і культура
Альтернативна історія
Геоекономіка
Наука і технології
Історія і сучасність
Роздуми

Translate

Дякую!

Тепер редактори знають.