Відділити суспільство від нації

За майже три десятиліття незалежності Україну й українців ділили по-різному й не раз. Ішлося про поділ на проросійську і проєвропейську частини, на російськомовні й україномовні регіони; поширювалися мапи виборчих пріоритетів громадян, де чітка межа проходила колишніми кордонами Речі Посполитої; вивішувалася реклама, де карта країни була розділена на “Україну трьох сортів”. Усе це робили політики, соціологи, політтехнологи тощо. А от поділ на умовні 25% і 73% стався вже самовільно, унаслідок голосування на президентських виборах у 2019 році. І це щось зовсім нове: по-перше, цей поділ не є результатом діяльності політтехнологів; а по-друге, його межі проходять не за регіонами, не між носіями різних мов чи прихильниками ЄС і НАТО, з одного боку, та Росії – з іншого. Отже, що ж це за розкол?

Спочатку годилося би з’ясувати – що ж це за народ? У модерні історичні часи, коли в Європі творилися нації, наш народ увійшов “безпанським”. Не було шляхти, аристократії, національно-свідомих урядовців чи управлінців, тобто тих, хто мав у традиції опіку про народ і країну. Держави й еліти для українців завжди були чужими. Навіть окремі спроби заражених “хлопоманством” аристократів проявити опіку над народом зазвичай відкидалися як підозрілі й підступні. Цей народ виховували попи, які вчили були вірними синами своєї землі й добрими дітьми своєї церкви. Але ніколи не вчили думати, самим шукати відповіді на запитання, робити незалежні висновки.

Тож завданням цього народу, його, сказати б, історичною місією було виживання. В амбітніших представників – “вибитися в люди”, стати кимось, бо завжди були ніким. Тому поняття пожертви заради нації й держави для більшості було незрозумілим і невиправданим, оскільки це здебільшого ставило під загрозу завдання ставати кимось і виживати. Традицією стало індивідуальне виживання, а не колективне. Як наслідок, українцям і досі чуже поняття спільного блага, натомість у них добре розвинуте розуміння власного добробуту.

Коли ж у 1991-му з’явилася, як “сніг на голову”, нагода здобути незалежність народу і власної країни, виявилося, що ті старі звички й навички не годяться для розбудови ні нації, ні держави. Та на їхнє місце посткомуністичні й антикомуністичні еліти почали нав’язувати народові сумнівну ідеологію патріотизму, замість того, щоби розвивати базис для формування громадянського суспільства.

“Прикол” із патріотизмом українці розкусили досить швидко, як тільки виявилося, що патріот у нас – це не так той, хто любить батьківщину, як той, кого любить батьківщина: професійний патріот, патріот на посаді. Саме ці “штатні патріоти” і створили свою касту – еліту “нації”. Та патріотизм добрий, коли він виходить зсередини – з голови й серця – кожної людини. А коли його нав’язують як ідеологію, він швидко перетворюється на націоналізм чи шовінізм, а його адепти стають захисниками “нації”, а не членами суспільства. І така ілюзія “гармонійного націотворення” тривала аж до тепер, до президентських виборів. Після них, як знаємо, умовні 25% виборців проголосили себе елітою нації, а 73% – назвали “дебілами”. Дебіли, як відомо, націй не творять. Тож виходить, що є національна еліта, але немає нації? Так не буває. Це свідчить просто про те, що нація несформована, немає її.

Гаразд. Але якщо нації немає, то може є громадянське суспільство, може це оті умовні 73%? Навряд. Громадянське суспільство в Україні розвивалося із самого початку кволими паростками: різні борці за права, оборонці знедолених, захисники тварин і рослин etc. Ніколи цей “сектор” не мав реального впливу ні на політичні процеси, ні на “державотворення”. І проблема була не тільки в перевазі адептів “нації”.

В Україні впродовж чвертьстолітнього періоду незалежності творилися щонайменше дві різновекторні громадянські спільноти: одна була ініціатором і учасником усіх “майданів”, інша стала основою для “русской весны”. Вони між собою майже не спілкувалися, натомість часто плекали взаємну ворожість. У результаті, коли дійшло до збройного конфлікту, одні пішли в “добробати”, інші – в “ополчення”. Решту поглинули чи і пригнітили “нації в стані війни” – одних українська, інших російська. “Нації” вперто, часом брутально, закривали рота тим із поглинутих решток громадянського суспільства, хто намагався ставити незручні запитання чи висловлювати компрометуючі сумніви. Так тривало 5 років, до того моменту, коли на президентських виборах шило громадянської незгоди вилізло з тоненького мішка “нації”.

Досі не бачені “в упор” політиками українці сказали: “Досить!” Усі зрозуміли, що тепер буде по-іншому, але більшості незрозуміло – як саме. Найдурнішим рішенням було б сидіти, дивитися й чекати, як буде. Найрозумнішим – взятися до роботи й самим вирішувати, що буде з нами і з нашою країною. Хто мав би взятися до роботи – “нація”? Ні, їй це не під силу. Бо в нашій країні поняття “нація” має етнічну основу, а країна є поліетнічною. До того ж два головні етноси в нашій державі є радше вороже налаштованими один до одного, тому й не можуть створити поліетнічної, політичної нації.

Отже, залишається суспільство. Чому?

Бо “нація” мислить категоріями національної ідеї, яка забезпечить її членам процвітання. А суспільство – громадянського договору, який буде консенсусом інтересів усіх громадян.

Бо “нація” зайнята переписуванням національних міфів із минулого, нікому вже не цікавих і не потрібних. А суспільство повинно творити проекти на перспективу, задля розвитку й росту.

Бо “нація” вибирає вождя (гетьмана), якому сліпо підкоряється, а критику його дій чи сумніви в його непомильності вважає зрадою. А суспільство вибиратиме ефективного менеджера, якого підтримуватиме й контролюватиме.

Без сумніву, в обох цих умовних і конфронтаційних групах – 25% і 73% – є люди, що безповоротно належать до “нації”, але є й такі, на котрих може базуватися громадянське суспільство. Було б небезпечно допустити, щоби в обох цих умовних таборах викристалізувались якісь безумовні догми.

Отже, замість того, щоби чекати чергових виборів – чи то як “реваншу” для переможених, чи як “підтвердження” для переможців – відповідальні громадяни нашої країни мали б докласти зусиль, щоби відділити “націю” від суспільства, і на цій основі ще раз спробувати збудувати в нашій країні державу. Бо інакше може не бути ні одного, ні іншого.

 

Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com»
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал. 
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

3 0
Підписатись

Підписка

Щоб отримувати повідомлення про нові публікації, підпишіться на нашу розсилку!

Ім'я *

Email *

Виберіть категорію, яка цікавить:

Суспільство
Глобалізація
Небезпека
Світ про Україну
Геостратегія
Ти елемент Універсуму
Духовність і культура
Альтернативна історія
Геоекономіка
Наука і технології
Історія і сучасність
Роздуми

Translate

Дякую!

Тепер редактори знають.