Діти у темряві

Усе нижчевикладене – роздуми над трьома різними текстами. У першому розповідають про те, що все пропало. У другому натякають: ми не відчуємо виповнення часів. А в третьому йдеться про Червону Шапочку, яка з’їла сірого вовка.

Я почну з темної кімнати, де сидять діти. Казкар розповідає їм історію, діти слухають. Але раптом хтось стукає в двері кімнати, казкар вибачається і йде. Минає час, але він не повертається.

Коли казкар залишає дітей у темряві, лише найщасливіші з них засинають. Їхнім, як відомо, буде Царство небесне. Решта дітей чекає на продовження казки. Комусь із них вдається придумати продовження самостійно, але більшість залишається у порожнечі. У тій порожнечі, на краю якої безодня дивиться у нас, сущих.

Те саме і з нами. Довгі десятиліття нам розповідали єдино правильну “спільноказку” про комунізм, де від усіх вимагатимуть за талантами, а роздаватимуть – за потребами. Ця казка лягла на міцний ґрунт народної традиції, яка від давніх часів вважала справедливість вищою за закон, а рівність у бідності – праведнішою, ніж особистий успіх.

Тут все давно й безнадійно перемішалося: общинні стереотипи, марксистське оспівування гноблених класів, християнська притча про Лазаря, мрії сільських утопістів, звичайна заздрість до багатства, фарисейські заклики до побутової скромності та ліволіберальні уявлення про згладжування соціальної нерівності за допомогою прогресивного оподаткування.

Суспільство-дитина зачаровано слухала червоного казкаря. І навіть ті, хто підсміювався з комуністичних догм, ніколи не ставили під сумнів догми соціальної рівності. Коли ж червоний казкар пішов, суспільство почало слухати тих “наступників”, які розповідали про якесь “соціальне суспільство”, де суспільну гідність отримують ледь не за фактом народження.

Діти, які придумали продовження казки, поділили все на “своє” і “чуже”. Відтак те, що “своє”, знову ділиться на “в дошку своє” й “просто своє”. А потім “в дошку своє” діти-казкарі ділять на “те, чого я хочу, аж пищу” та “хороше, але пішло воно на фіґ”. Це казка вже не Модерну чи Постмодерну, а Гіпермодерну – епохи горезвісної постправди.

Гіпермодерн, як відомо, формує картину світу, зважаючи на свіжі рекламні пропозиції. І це не зовсім зле, якщо згадати про ті казки, які формували з огляду на ідеології та переконання. Краще дивитися рекламні кліпи, ніж вичитувати між рядків у газеті “Правда”. А тим, хто питає про істину, взагалі не туди. Тобто не в казку, де “свої” шукають “своїх” на один вечір. Або на одну психічну епідемію.

“Діти у темряві” також уже не ті. Вони вже не суспільство-дитина, тепер там кожен за себе. Корисну “для життя” інформацію вони шукають не в книжних байках, а в казковому світі під назвою інтернет, де знаходять не модель життя, а лайфхаки та прикольні фрази. Цікавляться ж вони не так пригодами персонажів, як кулінарними та сексуальними вподобаннями авторів. Купують не на Фестивалях, а на сайтах. Не проти, щоби їм “впарили” і текстову спекуляцію, проте хочуть, щоби та була “з перцем”.

Комусь такі “діти у темряві” не подобаються. А дарма. Вони веселі і вдячні. Знайомий казкар додає: і невибагливі. Тут я б посперечався.

Питання “вибагливості” не завжди впирається у високу освіченість, тонкий смак та спроможність оперувати гіпертекстовими модулями. Вибагливість нинішньої “дитини у темряві” базована на її причетності до широкого інформаційного потоку, сформованого соціальними мережами.

Ця “дитина” не ведеться на вчительське повчання та провінційний сентимент. Її мало хвилюють казки про стражденних невдах. Вона не любить співчувати, адже їй уже пояснили, що це непродуктивно. Але “дитина” залишається дитиною. Вона хоче свята. Хоче долучитися до того Великого Фестивалю, де тусуються автори улюблених казок.

А якщо казкар раптом каже, що, пардон, я не на Фестивалі віскі п’ю, я тут сумую за погиблим краєм, то “діти у темряві” його не зрозуміють. У Гіпермодерні немає погиблого краю, є лише території для ігор: у казковій країні Америці грають у багатих щасливих чоловічків та в польоти на Марс, а в казковій Україні – у войнушку та ловлять поганих чоловічків-корупціонерів. Також весело.

На початку 80-х Мішель Фуко зробив цікаве пророцтво. Він передбачив, що людина майбутнього, на відміну від “класичної людини” ХІХ століття,  будуватиме своє життя, зважаючи на свій індивідуальний “спосіб отримання задоволення”. Що світ розпадеться на групи, які будуть гуртуватись навколо певних задоволень.

У Гіпермодерні це й відбувається. Кожній “дитині у темряві” дарується власна казка й пропонується отримувати задоволення. А ще тим “дітям” натякають, що задавати питання про те, яка машина бажань виробляє таку купу казок, – шкідливо для задоволення чи навіть для здоров’я.

А “діти” уже й не питають. Вони здогадуються, що все не так просто, але отримання задоволення – захопливий процес. Важко відірватися. Тому коли завтра їх розкладуть на елементи, а відтак зліплять з них нову “дитину у темряві”, вони можуть того навіть не помітити.

А також не зауважити того, що зліпити можуть не лише вселюдську “дитину у темряві”, а й вселюдську “темряву у дитині”. Бо ж безодня невідривно дивиться у нас, спостерігачів безодні.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

1 0
Підписатись

Підписка

Щоб отримувати повідомлення про нові публікації, підпишіться на нашу розсилку!

Ім'я *

Email *

Виберіть категорію, яка цікавить:

Суспільство
Глобалізація
Небезпека
Світ про Україну
Геостратегія
Ти елемент Універсуму
Духовність і культура
Альтернативна історія
Геоекономіка
Наука і технології
Історія і сучасність
Роздуми

Translate

Дякую!

Тепер редактори знають.