Заглядаючи до майбутнього

Наша реальність – як той кіт Шредінгера: вона існує й не існує одночасно. Якщо вірити покійному Гокінгу, інформація більш “текуча”, ніж ми собі уявляли ще років 20 тому. Вона може не лише залишати зоряні тюрми тих страхітливих і безнадійних об’єктів, що їх називають “чорними дірами”, але й рухатися протилежно часовому вектору – з майбутнього в минуле.

Втаємничені (або ж “британські вчені”) кажуть, що квантовій фізиці “після Гокінга” такі уявлення не суперечать. Тому мусимо визнати: майбутнє (в інформаційному вимірі) уже присутнє в теперішньому. Присутнє не лише умоглядно, але й намацально.

Зрештою, ще Нільс Бор у своїй полеміці з творцем теорії відносності дійшов такого ж висновку. На мові вчених він звучить так: “Хвильова функція не описує реального світу, а лише ті знання, що необхідні для фіналізації досліджень”. А нашою мовою: “Ніякої реальності, основаної на законах часопростору, насправді немає”.

Майбутнє змінює теперішнє навіть без фантастичної “машини часу” і, зрозуміло, завдяки цьому змінюється саме. Такою є “причинно-наслідкова петля”, у якій ми мешкаємо. У позаминулому столітті провидець Ніцше назвав цей парадокс “вічним поверненням” і застеріг нас від теперішніх помилок, яким суджено псувати нам репутацію в майбутніх і минулих світах.

Ми, “умовно теперішні”, фатально впіймані цією “петлею”, й завдяки цьому все, що ми робимо, уже є передбаченим і визначеним. З іншого боку – ми вільні у своєму виборі. Тут і тепер ми цю визначеність можемо змінювати й ламати. Мудрий Монтень у “Дослідах” зауважив такий очевидний сакрамент: “Fortis imagination generat casum” (Потужна уява породжує подію).

Майбутнє ховається в могутній уяві, у вміннях долучати до нашої уяви те, що нас оточує, тобто буття. Скажімо, Тарас Шевченко був творцем майбутнього (деміургом), бо володів здатністю уявляти, малювати опорні картини нового, впливати на майбутнє (й на минуле також) літературною візуалізацією. Власне, ми й живемо в тому майбутньому, яке він окреслив, на створення якого спрямував тисячі майстрів та підмайстрів меншого калібру.

Ще на початку 90-х здавалося, що доба великих особистостей, енциклопедистів, тесл та едісонів минула безповоротно. Що ми вступили в епоху усередненого креативу. Що інтелектуальний і технічний поступ людства рухають колективи лабораторій та корпоративна воля.

Ілон Маск, Сатосі Накамото та ще тисячі особистостей епохи гіпермодерну розвіяли цю сумну ілюзію. А Гокінг у серпні 2004 року виступив із доповіддю про інформаційну інфляцію “чорних дір”. Одного дня світ прокинувся і знайшов себе умовно існуючим.

Петля “вічного повернення” знову замкнулася. А горизонти і прірви “прогресу” відкрилися так безкрайньо, що дехто – чи то від захоплення, чи то з переляку – широко заплющив очі й удав, що нічого, ну зовсім нічого не відбувається.

У Хорхе Луїса Борхеса є притча про народ, який спіткала страшна біда – його вигнали з власної землі, виштовхнули до задзеркалля. Вигнанці перетворилися на відображення імператора – свого завойовника. Але за довгі віки в тому задзеркаллі вони зазнали мутацій, дослухалися до правильних слів, знайшли нові імена й повернулися звідти непереможними. Їх не впізнали. Коли вони назвали себе – їм не повірили.

Гіпермодерн брутально виштовхує в задзеркалля тих, хто відмовився визнавати вічне повернення. Тих, хто не відчуває присутності майбуття. Плоть виштовхнутих усе ще тут, межи нас, проте все інше вже по той бік дисплею, у тих світах, де агресивні неуки та бездарні поети не мають такої влади, як тут. Там, де розраховуються криптовалютами, а заробляють виробництвом ідей і приколів.

Ті, хто продовжує визнавати реальністю лише музейне минуле, уже забули про емігрантів. Ті, які залишилися, навіть не розуміють їхньої мови. Окремі слова розуміють, а загального змісту – ні. Адже в задзеркаллі не дивляться телевізор. А ті, які залишилися, тепер пам’ятають лише телевізійну мову.

Можливо, нам лише здається, що емігранти відкочовують до віртуальних світів назавжди. Може, Всесвіт хоче лише полікувати себе, відпочити від безупинної еволюції мінералів і тіл? Відпочити в тихих сквериках цифрових санаторіїв, а відтак здійснити повернення петлями часу.

Опорна тілесність втрачає свою актуальність. Гроші, видовища, розваги, об’єкти прагнень і мрій перекочовують у цифрову форму. Ми, воленс-ноленс, стаємо свідками того, що тілесність припиняється як монопольна метаформа буття, як єдино можливе місце нашого мешкання.

Катари та альбігойці, як виглядає, підтримали б таку перспективу. Адже вони наполегливо воювали з тілом: забороняли тілесні насолоди, переслідували презентації тіла в мистецтві, писали трактати про тимчасовість тілесної бридоти та закликали до ритуального самогубства, аби звільнити ув’язнений дух із тюремної плоті.

Їхню справу продовжили Лицарі Задзеркалля – інтернету та віртуальних світів. Вони послідовно і вперто упосліджують тілесність, майнячи біткоїни, блукаючи соціальними мережами та мастурбуючи біля своїх моніторів. На яких – у кращому випадку – домашнє порно, але все частіше – віртуальні персонажі японських і корейських мультиків.

 “Якщо “віртуальне” направду означає зникнення реальності, – казав Бодрійяр, – то воно, можливо, насправді є недостатньо усвідомленим, але рішучим вибором самого людства: воно прийняло рішення клонувати свою тілесність та свої статки в іншому Всесвіті”.

Невдовзі світ розділиться на дві опонуючи сили – на переселенців і тих, хто залишився ховати своїх мерців. Штучний інтелект стане союзником перших, другі затято охоронятимуть те, що вони вперто називають традицією. Вселенський занепад, якого ми всі очікуємо, радше за все, допоможе обом силам: перші отримують додатковий аргумент для переселення, другі остаточно зміцніють у вірі в сатанинську суть задзеркалля та його матері – Техніки.

Час йтиме. Їхні стежки розходитимуться все далі. Усе більше молодих і незгідних залишатимуть оселі свого народження заради осель свого вибору. Ближні й дальні шматки реальності невблаганно розчинятимуться у своїх відображеннях.

А потім настане той день (та ніч), коли нинішні мешканці задзеркалля повернуться, щоби виправити стару реальність згідно зі своїми уявленнями про добро і зло. І тут виявиться, що нічого спільного з тими, хто залишився в музейному закутку, у них немає. Навіть спільного ворога, проти якого вони могли б об’єднатися.

 

Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com»
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал. 
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

1 0
Підписатись

Підписка

Щоб отримувати повідомлення про нові публікації, підпишіться на нашу розсилку!

Ім'я *

Email *

Виберіть категорію, яка цікавить:

Суспільство
Глобалізація
Небезпека
Світ про Україну
Геостратегія
Ти елемент Універсуму
Духовність і культура
Альтернативна історія
Геоекономіка
Наука і технології
Історія і сучасність
Роздуми

Translate

Дякую!

Тепер редактори знають.