Анекдоти і заколоти

Кажуть, що в одному досі поважному київському офісі нещодавно впровадили традицію: кожний тамтешній підлеглий, який заходить до кабінету начальника, зобов’язаний розповісти анекдот. І не простий, а політичний.

Кажуть, що працівники офісу вже вичерпали персональні запаси смішних історій із життя політиків від Бісмарка до Ляшка і Федини, тож тепер платять від 300 до 500 гривень за якісні, нетривіальні та актуальні анекдоти.

Зрештою, не дивина. Усе мало цим закінчитися. Адже історія України останніх 30 років найкраще описується за допомогою анекдотів. Для осягнення історіософської величі цього факту починати треба з того анекдоту, де цирковий конферансьє оголошує новий номер, у якому хлопчик з абсолютною пам’яттю дзюрить на глядачів, які займають перший ряд.

З-за куліс з’являється скромний, вилицюватий, подібний до блідої молі хлопчик. Глядачі з першого ряду в паніці залишають лави і прямують до виходу. Конферансьє гукає до них: “Панове, куди ж ви? Втеча не має сенсу. Я ж казав, що в хлопчика абсолютна пам’ять!”

Думаю, що є зайвим пояснювати, що анекдот є гостро політичним і стосується всієї Східної Європи.

Другим має йти травматичний анекдот про слонів, що вказують летючим напилкам неправильний напрям. Колись він був хітом вагонних пиятик, а нині вже перебуває в колекціях. Наприкінці анекдоту один слон, що сидить на гілці, запитує в іншого: “Навіщо ти їм неправильний південь показав?” А інший слон відповідає: “А нафіґа там, на півдні, стільки напилків?”

Нам, як відомо, свого часу вказали на “неправильний південь”, адже на правильному півдні й без нас напилків – як гною. Подейкують, як тільки в Парижі (Берліні, Дубліні) хрестоматійний поляк-сантехнік присідає, аби поміняти під мийкою рурку, як за ним виникають албанець із пилососом та македонець із дезодорантом. У цій мізансцені українська дівчина з напилком (варіанти: з опахалом, з презервативом, з блоком контрабандних цигарок, з пацифістським плакатом) є трішки (ну зовсім трішки) зайвою. Навіть якщо на тій дівчині не буде нічого, окрім в’єтнамок та віночку з польових квітів.

Хтось скаже, що колись ситуація може змінитися. Що присідати буде український сантехнік, а з опахалом стоятиме бурят або й імператорський пінгвін. Я сперечатися не буду. У ситуації Гіпермодерну все можливо.

І на поточну політичну ситуацію можна подивитися через калейдоскоп повчальної оповідальності. Можна, до прикладу, використати філософські історії з циклу “Їжачок-в-тумані”. Під номером 30 там описується модель вічних стосунків наших владних еліт із простим народом: “Іде Їжачок-в-тумані темним-страшним лісом, а мишеня йде за ним і дражнить: “Їжачок, їжачок, у сраці хробачок”. Їжачок повертається й каже: “Мишеня, мишеня, у сраці якір”. Не смішно, зате й не витягнеш!”

Кажуть, що опорними символами в цій політичній моделі є словосполучення “йде лісом” і “не витягнеш”. І це при тому, що зовсім неважливо, кого ми ототожнюємо з простим трудовим збідованим народом – мишеня чи їжачка. Адже за кожної гіпотетичної схеми гроші за лікування звіряток однаково отримають проктологи з далеких країн.

Але перенесемося на наші ґрунти. Хтось сказав, що Галичина – це анекдот, який триває вже сьоме століття. Категорично з цим не погоджуюся. По-перше, анекдот – короткий оповідальний жарт і він не може тривати сім століть. Тоді це вже не анекдот, а цілий епос. По-друге, анекдот передбачає, що після його прослуховування реципієнти або весело регочуть, або впадають у філософські роздуми. Якщо ж слухачам історії у фіналі хочеться плакати, то цю історію навряд чи можна називати анекдотом.

Я завжди кажу, що Галичина – це заколот. А скільки століть він триває – сім чи дев’ять – нехай професори-історики розбираються. Їм за це гроші платять та звання дають.

А я собі уявляю.

Уявляю, що десь у чотирнадцятому столітті від Різдва Христового так само сиділи в шинках компанії, пили, перемигувались, аж поки хтось, перебравши хмільного меду, не прохоплювався. Мовляв, от помре круль Казимир, повернемо ми собі своїх князів ріднесеньких. І після того всі замовкали, з-під лоба дивлячись на випадкових відвідувачів: зрозуміють революційність меседжу чи ні? А якщо зрозуміють, то чи не поскачуть, кляті, до війта з доносом?

Помирали Казимири, Жигмонти, Йосипи і Франци, слабшали і знову напружувалися кордони, а заколот усе тривав і тривав. Давно вичерпалися роди, що велися від ріднесеньких князів, впали імперії, а в колибах і ресторанах галичани продовжували змовлятися і змовлятися про щось таке, що нікому, окрім правдивих нащадків Довбуша, і не зрозуміле. Теревенили про неспинні чужинські підступи, дивувалися віршам та знаменням, очікували на ясноокого месію та вишукували шостого серед чотирьох.

А ще в Галичині були жінки. І в тому жіноцтві заколотницької конспірації та революційної завзятості було не менше, ніж у чоловіків. І якщо визвольна тактика та контрабанда була переважно в чоловічих руках, то стратегії й національні ідеї варилися в жіночих казанках. Галичани ніколи не вірили газетам, бо їхні жінки твердо знали: уся правда людська приходить із базару. Бо там люди знають усе. І приносили вони ту правду додому разом із цибулею, сирними пляцками та гуркою.

Теперішні філософи сказали б, що то був ресентимент. Добре їм, теперішнім філософам.

А тим часом століття минали. У світлі принесеної з базарів правди бандит Довбуш врешті-решт засяяв як народний месник, сільські утопісти заблискотіли, наче месії, а відьмацькі діти без усякого блиску просто влізли до начальницьких крісел. І все нібито стало добре, і з контрабандою владналося, проте перемоги однаково не було видко. Бо ж формула поваги в Галичині й донині залишилася незмінною: чим далі в ліс, тим товщі партизани. А ліс нині так порубано, що нема де й товстіти.

Звичайні активісти вирішили б, що на тому галицький заколот вичерпався. Але карти Таро показують нам зовсім іншу картину. Галицький заколот пішов у глибину, там зміцнів і чекає на нові виклики.

Виходити з лісових нетрів і дивитися в майбутнє ще не час, каже базарна правда. Тим більше, що не всю ще картоплю з’їли й не весь самогон спожили. Є ще чим підтримувати ілюзію, що дев’ятнадцяте століття трива, як за цісаря. Що навколо повзає бородата світова змова й що єдина можлива на неї відповідь – наш старенький, зручненький та ріднесенький анек… перепрошую, заколот. І крапка.

 

Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com»
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал. 
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

0 0
Підписатись

Підписка

Щоб отримувати повідомлення про нові публікації, підпишіться на нашу розсилку!

Ім'я *

Email *

Виберіть категорію, яка цікавить:

Суспільство
Глобалізація
Небезпека
Світ про Україну
Геостратегія
Ти елемент Універсуму
Духовність і культура
Альтернативна історія
Геоекономіка
Наука і технології
Історія і сучасність
Роздуми

Translate

Дякую!

Тепер редактори знають.