40 років без Тіто

40 років без Тіто
4 травня 1980 року є офіційною датою смерті незмінного керівника післявоєнної балканської держави – СФРЮ (Соціалістичної Федеративної Республіки Югославії), Йосипа Броза, більш відомого за партійною кличкою – Тіто. Його похорон перетворився на міжнародне дійство, деякі елементи з якого досі залишаються неперевершеними. Цю траурну церемонію вважають наймасштабнішою у ХХ столітті – попрощатись із «товаришем Тіто» прийшло 700 тисяч людей, прибуло 209 офіційних делегацій із 123 держав, телебачення 58 країн транслювало похорон у прямому ефірі.

Чим же Йосип Броз Тіто заслужив собі на таку повагу і увагу? Незаперечним досягненням Тіто вважають передусім те, що під його керівництвом (з 1943 року він – маршал і головнокомандувач) югославський антифашистський партизанський рух здобув перемогу без особливої допомоги радянських союзників. Авторитет і популярність Тіто наприкінці війна були настільки великими, що лідерам країн-переможців, котрі по-новому кроїли карту Європи, довелося погодитись з тим, що нову югославську державу очолить комуніст Тіто, а не сербський король, державу якого атакував Гітлер навесні 1941-го. А ще нова комуністична влада під його керівництвом відібрала від країн нацистсько-фашистського союзу деякі «етнічні югославенські» землі: у Італії – Істрію, а в Угорщини – Меджимур’є.

У 1948 році об’єднані навколо Тіто югославські комуністи увійшли в конфлікт зі Сталіним та Інформбюро, в результаті чого Югославія як єдина з комуністичних країн Європи вийшла з-під впливу СРСР і почала творити власну модель соціалізму, як пишуть – «найліберальнішого соціалізму у світі». Якоїсь чудодійної моделі соціалізму Тітові створити не вдалось, проте вдалось щось не менш важливе: три з половиною десятиліття він утримував мир і відносні спокій та добробут у такому конфліктогенному регіоні як західні Балкани. Чого вже не вдалося його послідовникам, котрі через буквально одне десятиліття не спромоглися запобігти низці жорстоких балканських воєн.

Не дивно, що ще й нині чимало людей в країнах, які виокремилися із колишньої СФРЮ, ностальгують за старими часами і вшановують маршала Тіто. Не всі, звичайно, адже за ці маршалові досягнення сотням тисячам людей з того регіону, а передусім – хорватам, довелося заплатити високу ціну, багатьом – найвищу. Одні не можуть йому вибачити те, що він свідомо допустив «різню» на бляйбурзькому полі у південній Австрії. У останні дні війни близько 200 тисяч військових із підрозділів хорватської армії та сербських «четніків», котрі колаборували з нацистами, вирішили відступити в Австрію і здатися в англійській зоні окупації, за ними вирушило близько 500 тисяч біженців. Англійці всіх цих людей передали підрозділам югославської комуністичної армії, котрі в рамках «відплати» влаштували масові тортури і вбивства – військовополонених, а також цивільних осіб, втім жінок і дітей. Дослідники називають число жертв від 40 до 70 тисяч, хоч припускають, що реальна цифра може бути і більшою.

Інші ж, колишні однопартійці і соратники по боротьбі не можуть забути Тіто того, як він після 1948-го розправився із так званими «сталіністами» у власній партії. Для тих югославських комуністів, котрі обстоювали зближення з СРСР і не поділяли поглядів Тіто, було навіть створено окремий концтабір на невеликому пустинному острові в Адріатичному морі – Goli otok – з котрого повернулися не всі в’язні. Католики мають йому за зле те, що у 1946-му ув’язнив на 16 років легендарного архієпископа Загреба кардинала Алойзія Степінца. Сербські націоналісти мають претензії за те, що давав забагато незалежності регіонам, щоб не допустити концентрації всієї влади у Бєлграді. Навіть «бошняки» – мусульмани, за котрими під тиском Тіто у 60-х роках в Югославії офіційно визнали національну ідентичність, нарікають, що якби маршал зробив це відразу після війни, то можливо вдалось би уникнути трагедії Сребрениці у 90-х.

Таким чином і сьогодні, через сорок років після смерті маршала Тіто його постать викликає гострі публіцистичні і суспільні дискусії в країнах західно-балканського регіону. Наприклад, в столиці Хорватії – Загребі, кілька років тому перейменували площу Тіта, в інших містах усунули пам’ятні знаки, а от в Істрійській жупанії майже кожне містечко має площу імені «маршала», а до меморіальних таблиць весь час приносять квіти.

«Казус Тіто» безумовно заслуговує на глибше вивчення і на більш поважні дискусії щодо наслідків його правління. Проблема в тому, що після його смерті події у східній і південно-східній частинах Європи розвивалися дуже швидко і часто драматично – всім було не до Тіто. Та як би там не було, але історію Балкан ХХ століття неможливо розповісти, оминаючи цю легендарну і суперечливу постать.  

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


“Міні-Шенген” на Балканах Путін, Додік і неспокійні Балкани