80 років разом! Чому українці не святкують Возз’єднання?

80 років разом! Чому українці не святкують Возз’єднання?
17 вересня 1939 року Червона армія перетнула кордон з Польщею і окупували (як пізніше з’ясувалося у порозумінні з гітлерівською Німеччиною) східні регіони цієї держави, де більшість населення становили так звані «західні українці». Так звані, бо не всі польські русини і греко-католики вважали себе українцями. Як би там не було, але у багатьох, передусім прикордонних місцевостях радянських «визволителів» зустрічали під збудованими з зілля і квітів брамами, з хлібом-сіллю місцеві жителі у народних строях. Подія дійсно була історичною, адже з того часу всі ми, українці заходу і сходу, безперервно перебуваємо у складі однієї держави. Якщо ж справді збулася одвічна мрія всіх українців жити разом, то чому ж не святкуємо?

В новій українській державі, яка виникла після розпаду СРСР, внаслідок маніпуляції історичними фактами та спекуляції на емоціях українців, котрі втомилися від радянської дійсності, днем возз’єднання українських земель вважують 21 січня 1919 року, коли в Києві на Софіївській площі було проголошено Акт Злуки. Та насправді цей «акт» був швидше оголошення намірів на майбутнє тимчасової української влади, що в Києві, що у Львові, аніж поважним історично-правовим документом. Невдовзі обидві ці «влади» втратили будь-який вплив на своїх землях, не кажучи вже про вплив на майбутнє.

До того ж, слід пам’ятати, що приблизно рік після того диктатор Галичини Петрушевич внаслідок «Петлюрівської зради» в односторонньому порядку розірвав цю угоду, що навіть формально привело до роз-Злуки. Будь-що-будь, але українці Галичини, Буковини і Закарпаття ще два десятиліття жили відділеними від українців радянських, а також поміж собою. І лише процеси, які СРСР започаткував у вересні 80 років тому привели до об’єднання всіх українських «етнічних» земель під однією владою – спочатку радянською, а потім і українською-незалежницькою. Це факти, які неможливо оспорити.

Якщо ж розглядати цей період не з точки зору маразмів комуністичної ідеології, сталінсько-брежнєвських репресій, спроб перетворення всіх мешканців на єдиний радянський народ, а з огляду на об’єднання і, сказати б, глибше взаємопроникнення українців заходу і сходу, то варто відзначити низку ключових факторів, під впливом котрих ми живемо і понині.

Прихід в Галичину Червоної армії і радянської адміністрації приніс з собою очевидну українізацію на землі східної Польщі. На державних установах і приватних крамницях з’явилися україномовні написи, а в самих магазинах – небачені тут раніше українські товари. В театрах йшли українською мовою вистави з виразним антипольським акцентом і глорифікацією «українства». По деяких, перейменованих тоді вулицях, ми ходимо й зараз. Як, наприклад, у Львові вулиці імені національного пророка Шевченка, козацького героя Кривоноса чи українського композитора Лисенка. Такі вулиці, мабуть, знайдуться в кожному місті, містечку чи й у селах всієї Західної України.

Колишні упосліджені русини та переслідувані українці Галичини, а потім і Буковини та Закарпаття, мова яких була перенасичена покручами з польської, угорської, румунської, німецької чи їдиш, змогли навчати у школах своїх дітей української мови і тією ж мовою здобувати освіту в вищих навчальних закладах. Українські патріоти цих земель, котрі так страждали від «панського гніту» – чи то польського, чи то мадярського, чи то румунського – отримали можливість розвивати свої таланти і робити професійні кар’єри «солов’їною мовою». А ще відвідувати «святі місця», як то: Шевченкова гора, козацька Хортиця, Києво-Печерська лавра тощо. А що вже й казати про можливість поплавати в Чорному морі і погрітися десь на одеських пляжах.

Важливим було і те, що гірські пастухи та рівнинні малоземельники дістали нагоду перетворитися на міський пролетаріат – спочатку в ролі некваліфікованих працівників заводів і фабрик, а згодом, після закінчення ПТУ – на посадах кваліфікованих кадрів. Зрештою, що не кажи, але тоді вперше українці заходу і сходу отримали свою першу спільну пара-державу – хай і соціалістичну, хай і в постаті «союзною республіки». Але все ж вона упродовж багатьох десятиліть була присутня на політичних картах світу. Не дарма ж відразу після возз’єднання вітати і агітувати українських братів Галичини приїздив сам великий українець, один з найвідоміших у світі кінематографістів Олександр Довженко. А вслід за ним – ще низка відомих письменників та акторів з «великої» України.

У свою чергу прихід «наддніпрянців» у Західну Україну теж не минувся для них безслідно. Багато з них вселилися у містах в «панські» квартири, про що в радянській Україні не могли й мріяти: у кам’яниці з сецесійними фасадами, у житла, наповнені предметами побуту, тільки частину з яких вони могли раніше бачити в радянських музеях. Це, звісно ж, не могло не вплинути згодом на їхню бодай часткову «європеїзацію». Ветерани революції та воєн, а особливо – «визволення», змогли оздоровлюватися у курортах Карпат, а також розпоряжатися, щоправда, з революційною огидою і зневагою, долею колишніх панських замків та фортець.

З ходом років і з послабленням радянської репресивної машини українці на заході змогли спокійніше приглянутися до збережених і культивованих тут народних та релігійних традицій, наприклад: Паска і Поливаний понеділок чи Різдво і Коляда. Немале значення мало і те, що в містах «визволених» земель, не зважаючи ні на що, постійно витав дух дисидентства, і не тільки – антикомуністичного. Внаслідок цього в їхні душі потрапляв вірус національної свідомості та віри в Бога.

Все це призвело до того, що наприкінці 80-х років ХХ століття Західна Україна стає головним антирадянським регіоном, а Львів прибирає собі «статусу» українського П’ємонту. З усіх куточків ще радянської України їдуть на захід перші сміливці, щоб «ковтнути повітря свободи», дістати вільну пресу, отримати інструкції і поділитися досвідом.

З того часу ось уже три десятиліття в Україні не відбувається важливих в громадянсько-політичному житті подій чи процесів, ініціатором чи активним учасником яких не була б Західна Україна. Саме там створили Народний Рух, там виникли УНА-УНСО, звідси прийшли головні сили учасників Революції на граніті і обох Майданів.

Всього цього не було б, якби західні землі не були приєднаними до «великої» України 80 років тому. І те, що возз’єднання принесло з собою комуністичний лад і радянські репресії, ще не привід відкидати важливість всього того позитивного і корисного, про що йшлося вище. Адже Акт Злуки теж не приніс нічого доброго українцям, крім поразок і страждань. Акт відновлення державності у Львові в 1941 році не створив ніякої нової реальності, зате потягнув за собою репресії гітлерівські. То чому ж ми ці «акти» відзначаємо і святкуємо, а «возз’єднання» ні? Якщо чесно подивимося правді у вічі, то зрозуміємо, що варто святкувати і «золотий вересень».

 

Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com»
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал. 
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ