Необхідність заглиблення

Необхідність заглиблення

Поступово контури майбутнього виступають із туману припущень, стають чіткими та жорсткими. Ми з наростальною тривогою розуміємо, що дії ворога спираються зовсім не на божевілля диктатора, а на чітку, комплексну та споряджену історичною міфологією стратегічну установку. На щире, системно усвідомлене та в усіх смислах фронтальне прагнення тотального винищення української ідентичності.

Та спрощена картина найближчих років, де нам достатньо буде дочекатися смерті Путіна, а тоді мирно жити далі, виявилася, м’яко кажучи, несправжньою.

“Глибинний” народ, що населяє території РФ, здебільшого відмовляється бачити сенс в існуванні такої світобудови, де на південному заході з ним сусідять самобутні люди, які розмовляють своєю мовою, обирають собі владу на вільних виборах і не вважають себе частиною імперського конструкту.

А це своєю чергою означає, що та війна, яка почалася у 2014 році й увійшла до гострої фази в лютому 2022-го, не закінчиться ані завтра, ані післязавтра, ані через десять років. На жаль. Ця війна є протистоянням двох принципово несумісних цивілізацій, пов’язаних географічною близькістю, історичною експозицією, складною “грою ресентиментів” і травматичним етнокультурним бекграундом.

Війна буде переходити від гарячої фази до прохолодної та геть крижаної (псевдомирної), а відтак знову гарячішати. І тривати, тривати, тривати. Тим більше, що в нашого ворога є ядерна зброя й жодна з великих держав поки що не формалізувала гарантій нашої майбутньої недоторканності.

Відповідно нам хоч-не-хоч доведеться жити тим напруженим і непростим життям, яке передбачатиме війну як таку собі “вимушену нормальність”. Як регулярну (щоденну, щогодинну, щохвилинну та в усіх сенсах передбачену і внормовану) присутність прямої військової небезпеки. Зрештою, так живуть Ізраїль, Туреччина, Ірак, Іран, Індія, Пакистан, Ємен, Судан та обидві Кореї.

Це, очевидно, вимагатиме багатьох модернізацій нашого життя. Вони, безперечно, торкнуться всіх його сфер. У цьому дописі йтиметься лише про одну з них. Про зміну погляду на підземну інфраструктуру. Про побудову такої собі “підземної України”.

Адже хай якими ефективними та технологічно досконалими є наші сили ППО, кожний об’єкт, що (гордо) вивищується над земною поверхнею, буде в цій вимушеній нормальності потенційною ціллю для ворожих засобів знищення. Спокусою для тієї темряви, яка мешкає в головах російських політиків, ідеократів і генералів, а також предметом перманентної тривоги для нас.

Відтепер кожен із нас, дивлячись на висотну будівлю, буде думати не лише про краєвиди, які тішать око мешканців верхніх поверхів, але і про ракетні обстріли, найнебезпечніші саме для багатоповерхових будинків-вітрил і решти хмарочосів.

Це стосується також великих інфраструктурних об’єктів: здоровенних металевих циліндрів із нафтою та дизельним паливом, довжелезних турбінних залів і високих конусів охолоджувальних веж електростанцій. А ще вокзальних споруд, великих елеваторів, компресорних станцій, адміністративних будівель, логістичних хабів, заводів і складів промислової продукції.

Держава, що перманентно перебуває в стані війни, повинна ховати об’єкти критичної інфраструктури під землю. Поки що більшість українців не усвідомлює цієї очевидної істини. Як і того, що ми – держава, яка перманентно воює. Поки що в медіа та соцмережах обговорюється лише тема потужних бомбосховищ, якими мають бути обладнані всі українські житлові, відпочинкові, рекреаційні, освітні та виробничі комплекси, що будуватимуться після 2022 року.

Нам уже повідомили, що передбачлива Швейцарія, попри двохсотлітню нейтральність, має сховища для восьми з половиною мільйонів своїх мешканців. Ми вже побачили на прикладі Маріуполя необхідність розвинутих підземних комунікацій для системного опору агресорові. Ми, сподіваюся, оцінили прозорливість тих проєктантів метрополітенів, які думали не лише про зручний транспорт, але і про майбутні масштабні війни.

А ще ми згадали тих галицьких інженерів, які в часи Другої світової збудували мережу ретельно замаскованих повстанських схронів, на яку довгі роки спиралися комбатанти УПА, атакуючи окупаційні радянські структури.

Проте ми ще не подивилися на Схід, де можна знайти радикальніші рішення.

Ідеться, зокрема, про Північну Корею, про яку нам звично говорити як про релікт “холодної війни”. А ще як про місце уможливлення різноманітних “авторських” задумів кількох поколінь диктаторів із родини Кім. Як на мене, не все, далеко не все зі зробленого там слід розглядати суто під кутом пропагандистського спрощення та в контексті політичної параної консервованого комунізму.

Ще наприкінці 40-х років дідо теперішнього правителя КНДР розпочав грандіозний проєкт побудови “підземної держави”. До цього його підштовхнуло специфічне “марксистське” бачення майбутнього як безперервного ланцюга війн зі світовим імперіалізмом. А ще дідусь Кім мав неабиякий досвід партизанської боротьби, який підказував йому, що глибокі та розгалужені печери є найнадійнішими союзниками бійців, котрі планують довго та жорстко протистояти сильному ворогові.

Тому ще в ті давні часи корейські комуністи почали вгризатися в землю, рити та укріплювати тунелі, які вели до рятівних укриттів: до створених на випадок ядерної війни бомбосховищ, до підземних складів і криївок, до захищених скельною товщею військових заводів.

У 1953 році закінчилася активна фаза кривавої Корейської війни, але побудова підземної держави не припинилася ані на мить, адже мирного договору дві Кореї не підписали й досі. Кажуть, що от уже 70 років більш як 400-тисячна трудова армія щоденно працює над її розширенням, ускладненням та укріпленням.

Уже у 60–70-х роках були обладнані багаторівневі підземні міста, повністю забезпечені енергією печерних гідроелектростанцій, збудованих на берегах глибинних потоків. У разі потреби ці міста можуть прийняти та забезпечити необхідним мільйони мешканців корейської частини земної поверхні. Військова інфраструктура КНДР поповнилася аеродромами, усе начиння яких, включно з ангарами для літаків, гуртожитками для пілотів і техніків, ремонтними майстернями та ємностями ПММ, розташоване під землею.

Відтак корейські інженери (не без допомоги своїх китайських колег) побудували грандіозні печерні доки для океанських підводних човнів і широкі багатокілометрові підземні шляхопроводи, що ними не лише колони вантажівок із причепленими гарматами, але й цілі танкові дивізії можуть самостійно досягати плацдармів та укріплених районів на території “народно-демократичної республіки”.

Для реалізації амбітної ракетно-ядерної програми КНДР і без того циклопічні лабіринти “підземної Кореї” у 90-х роках були знову розширені, укріплені, удосконалені й обладнані пусковими шахтами та тунелями, що ними можна швидко та на великі відстані переміщати, не знімаючи з тягачів, здоровенні міжконтинентальні ракети.

Західні аналітики визнають, що навіть сучасні засоби технічної розвідки не спроможні дати уявлення про те, чим насправді є теперішня “підземна Корея”. Припускають, що загальна довжина транспортних тунелів нині сягає тисяч чи й десятків тисяч кілометрів. Що бункери для командних ланок розміщені на глибині кількох миль. Що підземні запаси харчів, зброї й амуніції дають змогу армії КНДР не місяцями, а роками чинити спротив ворогові. Навіть за умови повної окупації тієї частини країни, яку освітлює сонце. А ще підземні лабіринти дозволяють зберігати високий рівень боєздатності після десятків ядерних атак.

Безумовно, Україна не має сліпо наслідувати азійську деспотію. Побудова “підземної України” в масштабах, які можна зіставити із північнокорейськими, вимагала б колосальних капіталовкладень, мобілізації людських ресурсів і фактичного зупинення стрижневих програм відбудови та розвитку країни. Але дещо ми однаково змушені будемо зробити. Принаймні частина критичної інфраструктури та вся військова промисловість мають “заглибитися”.

Кажуть, що держава є настільки державою, наскільки її істинна сила є непрозорою для ворога. Забезпечення такої непрозорості шляхом закопування в землю здається чимось примітивним, архаїчним і допотопним. Чимось негідним народу, що живе у XXI столітті. Проте, якщо добре поміркувати, яка є розумна цьому альтернатива?

1 Comment

  • Микола , 19 Квітня, 2022 @ 10:27 am

    …Ядерна небезпека ще не така страшна… Зникнення етносу в щурячих норах страшніше…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Про технічну перевагу, або “Армія вічної Чорнобаївки” “Довга рука”, або Ракетна гра