By Олег Романчук у статті “Епоха глупака: чому мудрість українського народу є перебільшенням”, опублікованій 12 листопада на Інтернет-порталі “Хвиля” не лише ставить під сумнів суспільні думки та прагнення, політичний курс сьогоднішньої влади й існування державної еліти, але й називає український народ глупаками та “біологічною популяцією”. Однак чи здатне насправді суспільство, що “розгубило мудрість”, вплинути на ситуацію в країні?
Сьогодні, в “епоху радикальних змін”, ми – “глупаки та дурні”, маємо справу не зі звичайними представниками істеблішменту, а з “абсолютною елітою”, в якій поєднані риси бізнесмена, політика і управлінця. Так утворилась його величність Олігарх і всі, хто забезпечує його “ефективне”, “демократичне” існування. Така “абсолютна еліта” може зробити для України все, крім добра.
Ба більше, “наш істеблішмент” не є демократичним, бо його, не зважаючи на вибори та голосування, насправді ніхто не обирав. А от демократичні процедури та інститути впроваджуються для того, щоб, з одного боку, обслуговувати олігархічний капітал, а з іншого – щоб гідний правити ніколи не отримав такої можливості.
За 26 років формальної незалежності “абсолютна еліта” зробила чимало, щоб українці не відчули себе громадянами своєї держави. Попри показові декламації української державності в усіх формальних вимірах, українці все ж дуже далеко від власної держави. Країна залежна від Росії і її “п’ятої колони”, не має політичного, економічного, інформаційного, культурного та духовного суверенітету, та попри це все від нас вимагають дотримання “демократичних” норм, плюралізму та толерантності.
У 1996 році Конституція проголосила нашу державу правовою, соціальною та демократичною, однак ефективних механізмів забезпечення цих правильних догм нема й досі.
За даними опитування, проведеного Центром Разумкова ще в 2003 році, респонденти стверджували, що в Україні порушують їхні конституційні права: на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї (90%), на охорону здоров’я (81%), на повагу гідності людини (79%), на працю та можливість заробляти на життя (79%), на соціальний захист (78%) тощо[1]. Ймовірно, саме ці чинники дали поштовх Помаранчевій революції.
“Досягнення” трансформації економіки до ринку визначаються ступенем роздержавлення та приватизації багатств, створених багатьма поколіннями попередників. Великим абсурдом є плекання класу крупних власників без надання можливості росту малого і середнього підприємництва. Чому ж створений владою “клас” не поділився результатами від “приватизованого” майна з народом, що забезпечив його існування?
За експертними оцінками, 47% великих і середніх підприємств, тобто майже половина промислового потенціалу європейської країни, що створювався протягом життя кількох поколінь, було продано 18 мільйонам приватних власників. Навряд чи варто перебільшувати “неготовність” еліти 1991-97 років до управління державою та проведення ринкових реформ. Та й нині, маючи мільярдні статки та вседозволеність, “абсолютна еліта” створила “тіньові” схеми, що позбавляють українців 40-60% ВВП, які не формують Держбюджету чи соціальних фондів. І це теж ре-форма, тобто зміна форми участі в розподілі і перерозподілі національного багатства.
Для більшості представників “нової буржуазії”, які інтегрувалися до політичної еліти, українська державність була винятково бізнес-проектом, можливістю приватизації національного надбання, а про патріотизм тоді не йшлося. Від тих часів жодних змін у політичному істеблішменті не відбулось. Складається він, як і раніше, з колишньої номенклатури, яка за відсутності однопартійної системи більше не має жодних обмежень.
Діяльність політичного істеблішменту повинна бути публічною, стати хорошим взірцем для суспільства, адже народ, навіть критично оцінюючи еліту, все ж певним чином орієнтується на неї у власній поведінці. Однак сучасні можновладці можуть запропонувати лише ту систему цінностей, що була і є близькою їм самим. Та попри вдавану закритість еліти, суспільство все ж здатне розгледіти її трайбалізм, тобто схильність до відмежованості, клановості, кумівства, а внаслідок обмеженості кола правлячого істеблішменту, ці риси стають особливо виразними.
Сьогодні використання засобів політичного, економічного, адміністративного та силового тиску на бізнес і ЗМІ набуло масового характеру. У такий спосіб правлячий істеблішмент позбавляє суспільство можливості контролювати його діяльність, адже без незаангажованих ЗМІ громадяни не можуть дізнатись, хто впливає на прийняття політичних рішень.
Розгублене, здебільшого позбавлене моральних орієнтирів суспільство отримало “взірець” у вигляді поведінки “абсолютної еліти”, яка прагне лише задовольнити свої споживацькі потреби.
[1] Національна безпека і оборона, 2003, №9, с.4.
