“Абстрактний гуманізм” стрічки “Чи вмієте ви жити?”

“Абстрактний гуманізм” стрічки “Чи вмієте ви жити?”
У 1930-х у лексиці радянських партійних працівників набув широкого вжитку вельми цікавий термін – “абстрактний гуманізм”. Широким масам його суть пояснили так: це погляди та переконання, які начебто базуються на цілком правильних ідеях гуманізму, але надто далеких від життя. Прихильники концепції “абстрактного гуманізму” насправді хочуть уникнути відповідальності, вони є не більше, ніж пасивними спостерігачами реального життя.

Тож коли якийсь мистецький твір, що викликав у компартійних інстанцій сумніви чи підозри, раптом не підпадав під уже відомі визначення на кшталт “антирадянщини”, “плазування перед Заходом” чи якогось із видів “націоналізму”, то до нього можна було застосувати ярлик “абстрактного гуманізму”. Особливо коли йшлося про твір, де автор робив спробу висловитися про якісь універсальні людські цінності. Згодом цей термін, що спершу був лайливим, перетворився на серйозне звинувачення, адже гуманізм міг бути лише “соціалістичним” чи “радянським”.

Навіть після того, як Хрущов розвінчав культ Сталіна, терміном “абстрактний гуманізм” й далі користувалися. Він вийшов із моди уже за наступного генсека, Брежнєва, щоправда, часом суть претензій інстанцій до митців залишалася незмінною.

1970 року на кіностудії ім. О. Довженка режисер Олександр Муратов зняв фільм “Чи вмієте ви жити?”. За сюжетом молода дівчина-піаністка, випускниця консерваторії Наталія (І. Терещенко), планує одружитися із Дмитром (С. Десницький), який працює у одному із науково-дослідних інститутів Харкова. Дмитро гарний, має сильний характер та амбіції. Несподівано Наталія закохується у іншого – старшого випускника консерваторії Олександра (А. Вертоградов), який живе у Москві і намагається там зробити кар’єру. Наталія виходить за нього і переїздить до Москви, проте, попри усі спроби, у столиці її життя не складається. Тут і певні проблеми із побутом, бо доводиться знімати кімнату, але найвагоміша причина у тому, що Олександра завжди немає вдома, усі вільні від роботи вечори він на зустрічах, аби завести знайомства із потрібними людьми. У цей час у Харкові енергійний Дмитро намагається долати бюрократичні перешкоди, аби зробити більш продуктивною роботу свого інституту. У Москві Наталія почувається вкрай самотньо, навіть під час вечірок у столичної богеми. Вона починає розуміти, що зробила помилку, і зрештою таки повертається додому – саме в той момент, коли Олександр отримав власну квартиру.

Нині про цю чорно-білу картину майже забули, адже її історія не пов’язана із якимось аж надто гучними скандалами. Стрічка “Чи вмієте ви жити?” все-таки варта уваги хоча б тому, що вона направду красива. До слова, одне із зауважень інстанцій – “надмірна естетизація”. Маємо змогу також побачити, як виглядав Харків наприкінці 1960-х – початку 1970-х, зокрема й відому будівлю Держпрому. Олександр Муратов невипадково вибрав Харків для зйомок – це його рідне місто. Батько режисера, поет Ігор Муратов, який свого часу мешкав у легендарному будинку письменників “Слово”, був співавтором сценарію.

Стрічка демонструє багато реалій тих часів, наприклад – що лише завдяки“блату”,тобто знайомству із важливими і потрібними людьми, можна було вирішити багато проблем: влаштуватися на престижну роботу; стати у чергу на власну квартиру, бо багато родин очікували на житло не один десяток років; отримати номер у готелі на час відрядження, бо місць у готелях катастрофічно не вистачало; просто придбати у магазині якісь дефіцитні продукти тощо. Знаковим для тих часів є образ Савелія (Г. Мартинюк) – людини, яку начальство відправляє у відрядження, аби він “вибив” щось для їхнього підприємства. Таких людей називали “толкачами”, тобто здатними подолати бюрократичні перепони та проштовхнути якесь важливе рішення. Це була неофіційна посада, але кожне поважне підприємство мусило мати такого “штовхача”. Інший епізод показує розповсюджену радянську традицію: працівників будь-якого виробництва (хіба крім оборонних підприємств) періодично знімали з основної роботи та відправляли на збір урожаю в колгоспах чи на будівництво.

Чи не найбільша несподіванка фільму – вечірка московської богеми, на яку прийшли Олександр та Наталія. Усі фактури виглядають абсолютно “не радянськими”: інтер’єр квартири, вбрання та зачіски гостей – наче з якогось “буржуазного” журналу чи фільму. Через сім років у СРСР буде прийнята нова Конституція, де, зокрема, тріумфально повідомлятиметься про завершення побудови соціалізму в країні. На екрані бачимо доволі іронічну замальовку про начебто соціалістичне “безкласове суспільство”. До того ж у “Чи вмієте ви жити?” справді немає жодного слова про партію чи провідну роль комуністів. Зрештою, і назва фільму у цьому контексті звучить доволі неоднозначно.

Стрічку чудово зняв оператор Олександр Яновський. А режисер вніс у картину нестандартні прийоми –наприклад, деякі епізоди подані у вигляді динамічно змонтованих фотографій. За словами режисера, у такий спосіб він хотів зосередити глядача на нюансах поведінки героїв та їхніх емоціях. У фільмі звучить музика Скарлатті та Скрябіна, а також уродженця Києва Олега Каравайчука.

Є ще інші цікаві деталі, наприклад, в одному з кадрів на загальному плані з’являється актор Андрій Миронов. Помітити його можна хіба на великому екрані, а його прізвища немає у титрах. Річ у тім, що друг популярного актора, Олександр Ширвіндт, грав у стрічці невелику роль Єсиповича, а Миронов знявся, так би мовити, за компанію. Темні окуляри на обличчі актора Андрія Вертоградова у деяких епізодах є своєрідним омажем культовому образу, який створив польський актор Збігнев Цибульский.

Олександр Муратов згадував, що його стрічка та фільм його колишньої дружини Кіри Муратової “Довгі проводи” (1971), виробництва Одеської кіностудії, несподівано удостоїлися спеціальної згадки у постанові ЦК КПУ. Фільми лаяли за те, що події на екрані могли б відбуватися у будь-який час і в будь-якій країні. В обох не побачили нічого про те, що герої беруть активну участь саме у радянському житті та будівництві соціалізму. Такий ось “привіт” від критиків “абстрактного гуманізму”. Наслідки не забарилися: “Довгі проводи” поклали на полицю, Кірі Муратовій заборонили знімати, наступну стрічку вона випустила лише через сім років. Олександру Муратову пощастило більше, його фільм все ж вийшов у прокат, але режисеру досить прозоро натякнули, щоб надалі не звертався до сучасних тем.

За словами режисера, “Чи вмієте ви жити?” дуже подобалася Сергію Параджанову, який сказав, що це зразок “урбаністичного українського поетичного кіно”.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.