By 
Ідея соборності генетично закладена в українцях. Від часів феодального дроблення Київської Русі вона стала однією з запорук збереження державності та національного самоусвідомлення. У найважчі часи вона ставала зброєю для боротьби з ворогами. Ідея соборності невіддільна від державності та національного поступу. І навіть після низки втрат державної самостійності, українці завжди боролись за відновлення соборної нації.
Після революції 1917-го в Росії українці отримали шанс відновити власну державність. У Наддніпрянщині постала Українська Народна Республіка, яка вже у 1918 році IV Універсалом Центральної Ради і на мирових переговорах у Бересті з країнами Почвірного блоку твердо заявила про свою неподільність. Українська Держава, що наприкінці квітня 1918-го змінила УНР, оголосила соборність історично-етнографічних земель офіційним курсом державотворчого поступу. Павло Скоропадський прагнув об’єднати Бессарабію, Придністров’я, Берестейщину, Гомельщину, Стародубщину, Курщину, Білгородщину, Рильщину, Донщину, Кубань, Крим, Холмщину, Карпатську Україну, Буковину, Підляшшя та Східну Галичину в єдину країну.
Національно-визвольні настрої були і на західноукраїнських землях. Революція 1918 року в Австро-Угорщині посилила надії українців Наддністров’я на здобуття незалежності, а створення Гетьманату надало їм впевненості у неминучості об’єднання нації в єдину державу.
18 жовтня 1918-го у Львові сформувалася Українська Національна Рада на чолі з Євгеном Петрушевичем, яка наступного ж дня проголосила, що Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття творять цілісну українську територію та є Українською державою.
1 листопада того ж року після військового повстання УНРада отримала владу у Львові, 3 листопада – на Буковині. Листопадовий чин змобілізував та об’єднав галицьких українців в одну громаду, чого ніяк не могли зробити на Великій Україні. Галичани мали намір інкорпоруватися у єдину соборну структуру з Гетьманатом, і навіть перші листівки учасників Листопадового чину заявляли про проголошення на західних землях “Української Держави”. Однак перебіг зовнішніх військово-політичних обставин і внутрішньої соціальної ситуації кардинально змінив шлях об’єднавчих тенденцій і намірів усіх суб’єктів українського політикуму.
Тим часом на Наддніпрянщині радикальна соціалістична опозиція готувалася до повалення Гетьманату. 6 листопада делегати від УНРади Осип Назарук і Микола Шухевич зустрілись у Києві з Гетьманом, щоб якнайшвидше об’єднати західноукраїнські землі з Наддніпрянською Україною та отримати допомогу в протистоянні полякам. Уряд Павла Скоропадського виділив Західній Українській Республіці 6 млн карбованців та 10 млн австрійських крон, кілька вагонів одягу, взуття, зброї, цукру. Крім того, нелегально в розпорядження Українській Галицькій армії надали летунську сотню. Гетьман також дозволив Січовим Стрільцям допомогти ЗУНР у боротьбі, однак вони відмовились підтримати галичан, адже вже були втягнуті у підготовку заколоту проти Скоропадського. Втім, на той час, зважаючи на зміну зовнішньополітичної ситуації навколо України і Гетьманату, а також загострення соціально-політичної боротьби всередині країни, офіційний Київ не міг легально об’єднатись із Західною Україною.
13 листопада 1918-го Директорія захопила владу внаслідок перевороту. Того ж дня виникла нова держава – Західноукраїнська Народна Республіка. В цей час становище ЗУНР почало погіршуватися. Під тиском поляків УНРада і Державний Секретаріат переїхали зі Львова до Тернополя, а згодом – до Станіслава. Незважаючи на складне становище обох державних утворень, їхнє керівництво продовжувало справу об’єднання України. Провідна роль у цій справі належала діячам Наддністрянської України. Розуміючи, що згуртувати країну можна лише на основі правових засад, Державний Секретаріат ЗУНР зробив проект попереднього договору. 1 грудня того ж року делегати від ЗУНР Дмитро Левицький і Лонгин Цегельський підписали його разом з Директорією у Фастові. ЗУНР зберігала за собою права “територіальної автономії”.
14 грудня 1918-го гетьман Павло Скоропадський зрікся влади, а вже 19 грудня до Києва в’їхала Директорія. 3 січня 1919 року на сесії УНРади у Станіславі прийняли Ухвалу “Про злуку ЗУНР з УНР”, тобто ратифікували Фастівську угоду.
Ідея соборності український земель охопила не лише Велику Україну і ЗУНР (Галичину, Лемківщину, Підляшшя, Буковину, Прикарпаття, Західне Поділля тощо), але й Закарпаття. 21 січня 1919 року у Хусті 420 делегатів Всенародних Зборів українців Закарпаття ухвалили об’єднання з соборною Україною. Однак таке легітимне і правове рішення не було втілено в життя, адже невдовзі чеські та румунські війська окупували територію Закарпаття.
22 січня 1919-го у Києві відбулась урочиста церемонія Злуки, свято річниці IV Універсалу УНР і народження соборної України. З такої нагоди Директорія видала Універсал про об’єднання українських земель. На святі були також представники ЗУНР: Лев Бачинський, Лонгин Цегельський та Степан Вітвицький.
23 січня у столиці почав роботу Конгрес трудового народу України, який одноголосно ратифікував Універсал. До складу Директорії ввели голову УНРади Євгена Петрушевича. Після об’єднання ЗУНР стала Західною областю УНР (ЗО УНР), а герб ЗУНР, золотий лев на блакитному тлі, поступився тризубові. Декларацію про злуку мали затвердити Установчі збори, які згодом мали скликати з території всієї України, а до того часу в ЗО УНР залишалися її власні законодавчі і адміністративно-виконавчі органи – УНРада й Державний Секретаріат. УНР та її Західна область узгодили військове командування на фронтах, ввели спільну валюту, створили окреме міністерство для справ ЗО УНР, а також обрали спільну делегацію на Паризьку мирну конференцію.
Наприкінці березня 1919-го відбулася нотифікація об’єднання офіційною делегацією соборною УНР послам усіх держав, що були акредитовані у Відні. Однак злука УНР і ЗУНР не була тоді доведена до завершення. Юридичний і правовий акт об’єднання фактично не означав реального злиття двох суб’єктів угоди в єдину державну структуру. Після злуки соборна УНР не стала ані унітарною, ані федеративною країною. ЗУНР зберегла за собою власні органи законодавчої та виконавчої влади, а вплив Директорії й надалі обмежувалася територією на схід від річки Збруч. Кожне з державних утворень продовжувало розпоряджатися власними військами, дії яких, щоправда, були скоординовані. Крім того, остаточне рішення про державне злиття мали прийняти загальноукраїнські Установчі Збори. Отже, ці дві національні українські формації були конфедеративним державним об’єднанням.
Незабаром Директорія УНР під тиском більшовицьких військ була змушена покинути Україну. Не менш трагічною виявилися і доля ЗУНР. 19 березня 1919 року польське військо та армія Галлера розпочали наступ на Львів, а 24 травня його підтримали й війська Румунії. УГА змушена була відступити до Кам’янця-Подільського, куди втекли й війська Директорії. Уряд ЗО УНР надав президентові Євгену Петрушевичу надзвичайні повноваження, проголосивши його диктатором. Однак Симон Петлюра також не бажав поступатися владою. Незгоди між урядами УНР і ЗО УНР поглибилися.
Некомпетентність головного отамана і його прагнення одноосібного керівництва призвели до вибуху кількох антипетлюрівських заколотів в Армії УНР і обурення західноукраїнських урядовців. 29 квітня 1919-го відбулася спроба державного перевороту в УНР на чолі з отаманом Володимиром Оскілко. Заколотники вимагали призначити Євгена Петрушевича тимчасовим Президентом України до скликання Установчих Зборів, а військову владу передати командувачу УГА Михайлу Омеляновичу-Павленку. Крім того, повстанці прагнули усунути від керівництва військовими справами Симона Петлюру та Андрія Макаренка, а також створити коаліційний уряд у складі представників Галичини і Наддніпрянщини. Заколот, однак, не мав успіху і був придушений. Через місяць в УНР виник ще один бунт, після якого Симон Петлюра почав співпрацювати з Євгеном Петрушевичем та запросив його представників до складу Ради Народніх Міністрів УНР. 30-31 серпня 1919-го Київ одночасно зайняли денікінські і петлюрівські війська. Суперники одразу розпочали бої в столиці, після чого підрозділи УНР залишили місто.
Українські війська знову відступили до Кам’янця-Подільського. Намагаючись урятувати ситуацію і отримати підтримку Польщі в обороні від більшовицького наступу, УНР погодилася на її територіальні претензії. 24 травня 1919-го повноважний емісар Директорії Симон Петлюра і прем’єр Польщі підписали таємну угоду про надання УНР “допомоги та підтримки”. За нею Україна зрікалася Східної Галичини і визнавала Західну Волинь невід’ємною частиною Польщі, а себе – підлеглою у зовнішньополітичних справах. Натомість уряд ЗО УНР розпочав переговори з командуванням генерала Дєнікіна і вже 5 листопада підписав угоду про капітуляцію УГА. 16 листопада Симон Петлюра здав полякам тогочасну столицю УНР Кам’янець-Подільський. Наступного дня він підписав перемир’я з Добровольчою Армією.
Тоді ж уряд ЗО УНР відмовився надалі дотримуватися акту про злуку та постанов Трудового Конгресу, а Євген Петрушевич з членами уряду емігрував до Відня. 2 грудня 1919-го УНР віддала Польщі Холмщину, Полісся, Підляшшя, Західну Волинь і Східну Галичину. ЗО УНР подала два протести, але діячі Директорія брала їх до уваги. Тоді 20 грудня 1919 року Євген Петрушевич скликав у Відні засідання уряду ЗУНР, який вирішив скасувати Акт Злуки.
Соборність УНР було зруйновано, а згодом вона втратила й національну державність. Однак Акт Злуки все ж мав велике історичне значення, дав змогу заявити про неподільність українських земель, єдність і солідарність українського народу, став дороговказом для сучасної України. 22 січня 1990 року між Києвом і Львовом було створено живий ланцюг єднання “Українська хвиля” з нагоди 71-ої річниці проголошення Акту Злуки УНР та ЗУНР. Відтоді День соборності України святкують щороку. Сьогодні, в епоху глобалізації та формування нового світового порядку, ідея соборності має набути нового змісту, поглибитись і розширитись до усвідомлення кожним українцем неподільності українського духу та єдності нації.
