By Сучасному мистецтву не цікавий глядач з міщанським світоглядом. Contemporary art передбачає прямий контакт і активне залучення глядачів до світу художньої реальності. Його завданням є запустити в роботу механізм мислення. Невід’ємною фарбою в сучасній арт-палітрі є акціонізм – мистецтво протестувальників. Приводом для протестів може бути будь-яка несправедливість: від жорстокого поводження з безпритульними тваринами до виборчих фальсифікацій та одержавлення церкви. Арт-активістів об’єднує лише експресивна манера комунікації, що видає їхню чутливість до несправедливості.
Біля витоків того мистецтва, яким сьогодні займаються Марина Абрамович, Олександр Бренер, Абраам Пуаншеваль та Марія Альохіна, стояли віденські акціоністи. За своїми особливостями, які, з одного боку, спричинила Друга світова війна, а з іншого – творча уява художників, акції австрійців часто носили ритуальний характер. Художники використовували в своїх творах нашийники, предмети церковного вжитку, кров та вино.
Перші роки художньої практики були соціальним зламом у мистецтві, адже їхні акції стали елементом протистоянь між художником і глядачем. Акціонізм розділив суспільство на два опозиційні блоки – “митці” та “всіх, кому вони себе протиставляють”.
У середині XX століття форма стосунків, котру художники-акціоністи моделювали роками, зазнає суттєвих змін. Серед притаманних їй ознак американська дослідниця Клер Бішоп зазначає поширення participation art, тобто інтегративних консолідуючих практик[1], де митець як соціально активна особа зацікавлений у взаємодії з випадковим глядачем. Водночас термін “actionnisme” (з лат. – “мистецтво дії”) поступово переходить з мистецького поля в культурно-соціальне.
У сучасному дискурсі “акціонізм” – це нова тактика художників у відповідь на активні дії органів влади та пасивність суспільства. У державах з ознаками здорової демократії завжди повинен відбуватись діалог: влади з громадськістю, людини з соціальними інститутами. Обмін думками повинен бути рівноправним, щоб обидві сторони могли висловитись. Діалог може бути фізичним або ментальним, приймати форми інсталяцій чи перформансів, конференцій або симпозіумів, повстань або виборів. Це осмислена і глибока розмова на гостросоціальні теми, як от насильство, травми війни, нереалізований потенціал, ментальні стереотипи та корупція.
Акціонізм як важлива частина мистецького діалогу є не тільки способом вираження думки, але й її формування. Стати учасником цієї розмови може будь-хто – в тому небезпека акціонізму не так для влади, як для суспільства, яке відмовляється чути і розуміти позицію інших.
Будь-якому митцю, а особливо – художнику-акціоністу, життєво необхідна глядацька увага. Громадський резонанс, активні обговорення в медіа, реакція правоохоронних органів – без цього всього проект фактично не має сенсу. Реакція повинна бути вибуховою, неоднорідною та категоричною, адже саме вона робить проект цілісним і завершеним.
СЛІД В ІСТОРІЇ
Мистецькі акції дозволяють краще зрозуміти історію країни і настрої в суспільстві. Найяскравіші перформанси, як і культова музика, можуть сказати про час більше, ніж підручники з історії. Очевидно, що сучасному мистецтву властиво звертатися до злободенних сюжетів, та оскільки перформери роблять це не в очевидний спосіб, акції допомагають інакше поглянути на те, що відбувається. Коли Олег Басов під стінами будівлі ФСБ у Санкт-Петербурзі розстелив прапор України та почав “умиватися кров’ю”, для всіх стало очевидним, що акція пов’язана з вторгненням російських військ на материкову частину України. В такий спосіб художник не тільки виказав критику правлячому режиму, але і діагностував проблеми, які здебільшого лежать у політичній площині. 
АКЦІОНІЗМ І ПЕРФОРМАНС
Як в українській, так і в світовій мистецтвознавчій практиці категорію “перформанс” часто підміняють синонімічним поняттям “акція”. Насправді різниця між ними доволі умовна, адже одна з властивостей мистецтва – це ілюзорність кордонів, які зазнають постійної трансформації (а отже, будь-яке визначення існує до тих пір, поки не буде спростоване).
На відміну від перформансу, в акції відсутні внутрішні переживання художника, тобто емоційна складова. Акція – це радикальний, відчайдушний, вибуховий жест, який відкидає будь-які соціальні стереотипи. У перформансі художник використовує духовний досвід, своє тіло і тіло своїх колег, надаючи кожній позі, жесту, розташуванню в просторі символічно-ритуального характеру.
Акцію можна порівняти з маршем непокори (зброя – лозунг), а перформанс – з режисерською роботою.
АКЦІОНІЗМ ПО-УКРАЇНСЬКИ
У 90-х з діяльності “Фонду Мазоха” розпочався український акціонізм. Об’єднання заснували Ігор Дюрич та Ігор Подольчак, які своїми провокативними діями виявляли болісні та суперечливі рядки в історичній пам’яті. Один з їхніх найяскравіших арт-проектів, “Мавзолей для Президента” (1994), уособлював внутрішню залежність українців від ідолів і вождів. Наступні роботи львівської арт-групи піднімали питання соціальної незахищеності, національної самосвідомості, диктатури й комуністичного режиму.
Новий сплеск публічного мистецтва в Україні пов’язаний з війною на Сході. В цей час з’являються роботи Алевтини Кахідзе та Марії Плотникової. Увесь світ облетіла світлина, на якій художниця Марія Куликовська, завернувшись в український прапор, півгодини пролежала на сходах головного штабу Ермітажу в Санкт-Петербурзі.
Іншу акцію в центрі Москви ініціювала Ані Зур. Зі шматком м’яса на голові дівчина закликала владу Росії припинити вогонь на Донбасі.
На жаль, в гонитві за славою, успіхом та багатством мистецькі акції іноді стають самоціллю, коли художник орієнтований тільки на задоволення потреби в самопрезентації. Він не перекладає повідомлення на мову мистецтва і не вирішує проблеми, а лише створює красиву картинку або мультимедійну виставу, намагаючись надати їй псевдосмислів.
Неоднозначною серед експертів-мистецтвознавців вважається постать скандально відомого російського художника-акціоніста Петра Павленського. Широку популярність митцю принесла акція “Шов” на підтримку панк-групи “Pussy Riot”, під час якої художник із зашитим ниткою ротом півтори години простояв біля Казанського собору, тримаючи в руках плакат з написом: “Акція Pussy Riot була переграванням знаменитої акції Ісуса Христа (Мф. 21: 12-13)”[2].
У листопаді 2015 року Павленського за підпал вхідних дверей будівлі ФСБ в Москві затримала російська поліція. На думку галериста Марата Гельмана, в акції Павленського є “очевидна символіка: двері Луб’янки – це ворота пекла, вхід у світ абсолютного зла. І на тлі пекельного полум’я стоїть самотній художник, чекаючи, поки його схоплять… Постать Павленського в охоплених полум’ям дверях ФСБ – дуже важливий для нинішньої Росії символ, і політичний, і художній”. За словами самого Павленського, акцію він назвав “Палаючі двері Луб’янки” і присвятив суду над українським кінорежисером Олегом Сенцовим. У травні 2017 року художник виїхав з Росії до Франції, де йому надали політичний притулок, але в тому ж році Петро Павленський підпалив ворота французького Центробанку, що викликало неоднозначну реакцію у мистецьких колах. Деякі арт-критики назвали цю подію спекуляцією, але були й ті, хто побачили в цьому класичну картину: бідний митець, обдарований художник, що прагне одного – домогтися справедливості, стикається з суспільним непорозумінням. Однак чи можна в діях митця виявити мистецьку вартість, покаже час.
[1] Bishop C. Artificial Hells : Participatory Art and the Politics of Spectatorship / Claire Bishop. — London ; New York : Verso, 2012. — 390 p.
[2] Вікіпедія: Павленський Петро Андрійович
