By 
В дитинстві, в середині 1970-х, мені доводилося інколи зустрічати його у нашому дворі. Він приходив відвідати маму, актрису Ольгу Ножкіну, яка вже давно була на пенсії і мешкала в сусідньому від нас під’їзді. Якось тато із ним привітався і потім сказав мені, що це кінорежисер Борис Івченко. Тато працював редактором на кількох його фільмах, власне, як і на стрічках його батька, відомого кінорежисера Віктора Івченка.
Тоді Борис Івченко справляв враження надзвичайно сумної людини. Багато років по тому я побачив студентські світлини веселих, талановитих і натхненних однокурсників – Бориса Івченка та Івана Миколайчука, які навчалися в легендарній акторсько-режисерській майстерні Віктора Івченка, випускниками якої разом з ними були відомі актори: Раїса Недашківська, Борислав Брондуков, Валерій Бесараб, кінорежисер Володимир Савельєв та ін. Знаменитий батько не виявляв ніякої поблажливості до сина, навіть навпаки – ставився вимогливіше, ніж до інших своїх студентів.
В історії українського кіно ім’я Бориса Івченка перш за все пов’язують зі стрічкою «Пропала грамота», доля якої склалася непросто, адже фільм був заборонений і пролежав «на полиці» понад десять років. Це частково пояснює те, що в деяких джерелах зустрічається багато вигадок та відверто недостовірної інформації про фільм. Наприклад, буцім процесом роботи над фільмом переважно керував Іван Миколайчук, а Бориса Івченка варто вважати режисером хіба номінально. Без сумнівів внесок Миколайчука у «Пропалу грамоту» таки дійсно великий, але недооцінювати Бориса Івченка помилково і несправедливо. Про це свідчать хоча б його попередні режисерські роботи, а ще той факт, що його із Миколайчуком пов’язувала давня і міцна дружба і очевидно схоже ставлення до роботи в кіно, а не лише співпраця над однією окремою картиною.
29 січня цього року Борису Івченку мало б виповнитися 80. Прикро, що про це не загадали ЗМІ. Як і про ще один ювілей : 55 років тому на кіностудії ім. Довженка він зняв свій переший фільм «Антракт» (1966).
Ця короткометражна, чорно-біла двадцятихвилинна стрічка була його дипломною роботою і стала початком його кар’єри. «Антракт» це – соло одного актора, клоуна-міма Леоніда Енгібарова, надзвичайно популярного в ті роки.
«Сумний клоун» – так визначали амплуа та сценічний образ Леоніда Енгібарова. Він був надзвичайно пластичним, добре фізично і технічно підготовленим, його талант та майстерність відзначив навіть знаменитий французький мім Марсель Марсо. Енгібаров не був новачком в кіно, вже знявся в головній ролі клоуна в вірменській картині «Шлях на арену» (1963), а також зіграв епізодичну роль німого пастуха в стрічці Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» (1964).
Сценарій «Антракту» був написаний Володимиром Савельєвим і Борисом Івченком. Це стовідсотково урбаністичний фільм, проте водночас цілковито позбавлений будь-якого пафосу, навпаки у стрічці переважають ліричні інтонації. На екрані – низка пластичних номерів-етюдів, знятих переважно на вулицях Києва, без діалогів та масових сцен.
За сюжетом тільки-но закінчилася перша дія циркової вистави. Головний герой, мім витирає грим і вирушає у місто. Дія розгортається в цілком звичних і начебто добре знайомих місцях, де Енгібаров розігрує каскад етюдів. Наприклад, біля автоматів з газованою водою, де не очікувано починає жонглювати склянками, або на естраді літнього театру, де «грає» на усіх інструментах невидимого оркестру, який звучить за кадром. Навіть простий прохід вулицею, де герой має просто зазирнути у відчинену браму під’їзду, Енгібаров теж перетворює в етюд-імпровізацію.
Прогулянка містом закінчується, звучать третій дзвінок, антракт закінчився і артист знову на арені, вистава має продовжуватися. Глядачам фільму пропонується самим вирішити, чи дійсно була ця весела і лірична прогулянка містом, чи це все відбувалося в уяві артиста.
«Антракт» відбувся ще й завдяки роботі оператора Едуард Плучика, художника Володимира Цирліна, та музичним темам композитора Володимира Губи, коли потрібно ліричним, а подекуди – іронічним. А ще- винахідливості звукооператора С. Сергієнка, який створив особливу звуковому атмосферу фільму, позбавлену надто реалістичних шумів міста, посиливши цим фантасмагорію екранної дії.
Здавалося доля була прихильна до молодого режисера. Через два роки він зняв свій перший повнометражний фільм «Анничка» (1968), де зібрав потужний акторський ансамбль: Костянтин Степанков, Іван Гаврилюк, Анатолій Барчук, Василь Симчич, Федір Стригун і звичайно його друзі-однокурсники Іван Миколайчук та Борислав Брондуков. Сам Борис Івченко теж з’являється на екрані в невеликій ролі німецького офіцера. «Анничка» здобула головний приз «Золота Башта Байона» на міжнародному кінофестивалі в Камбоджі, отримала схвальні рецензії. За перший рік прокату фільм подивилися понад 25 мільйонів глядачів, фільм ще довго йшов в кінотеатрах і потім неодноразово демонструвався на телебаченні.
Наступна картина Бориса Івченка «Олеся» (1970) теж стала успішною. Хоча керівництво кіностудії дещо ризикувало запустивши цей проєкт у виробництво. Фільм зняли за однойменною повістю Олександра Купріна, а глядачі ще пам’ятали популярну французько-шведську екранізацію цього ж твору «Чаклунка» (1956), із Мариною Владі в головній ролі. «Олеся» Івченка поступилися показниками відвідуваності, але все ж йшла з успіхом, її теж за перший рік прокату подивилися понад 25 мільйонів глядачів.
Навесні 1971-го Бориса Івченка призначили постановником «Пропалої грамоти» і все свідчило про те, що фільм теж може стати успіхом. Проте наступний 1972-й рік став для Бориса Івченка надзвичайно важким.
В липні, якраз у розпал зйомок «Пропалої грамоти» надходить сумна звістка – в Москві раптово помер Леонід Енгібаров. На початку листопада, розпочавши роботу на новим фільмом від інфаркту помирає його батько Віктор Івченко. Наприкінці цього ж місяця завершили роботу над «Пропалою грамотою», фільм здали керівництву кіностудії, стрічка отримала схвальні відгуки. Потім повезли здавати до Москви і далі почалися численні зауваження та вимоги доробок та переробок, навіть після яких картина таки потрапила «на полицю».
Драматична історія «Пропалої грамоти» не вплинула на стосунки друзів, Миколайчук був співавтором сценарію науково-фантастичної стрічки Івченка «Під сузір’ям Близнюків»(1979), а в фільмі Миколайчука «Вавілон ХХ» (1979) вже Івченко знявся в невеликій ролі ченця.
Друзі та колеги Івченка згадували, що Борис Івченко дуже болісно переживав смерть Івана Миколайчука, який пішов після хвороби в 1987-му.
Так склалося, що саме Борису Івченку випадало закінчувати картини рідних та близьких йому людей, які передчасно пішли з життя. В 1973-му він завершував роботу над «Коли людина посміхнулася», розпочату його батьком; в 1982-му – задум Леоніда Бикова “Прибулець», фільм вийшов під назвою «Зоряне відрядження»; в 1990-му – «Небилиці про Івана», який готувався знімати Іван Миколайчук.
На жаль, всі його наступні після «Пропалої грамоти» фільми не стали подіями.
В 1990-му Борис Івченко пішов із життя, йому не виповнилося і 50-ти.
«Антракт» регулярно демонстрували студентам кінофакультету разом з іншими кращими дипломними роботами інституту, проте в прокат фільм так ніколи і не потрапив.
В 2013-му році «Антракт» реставровано Національним Центром Довженка. Стрічка увійшла до програми короткометражних фільмів відомих українських режисерів «Великі короткі метри» і була вперше презентована глядачам.
