By 
Наприкінці квітня 1918-го у Києві викрали банкіра Абрама Доброго. Цей інцидент став для німецької окупаційної влади формальним приводом змінити статус своїх військ в Україні, а згодом й ліквідувати УНР.
24 квітня 1918 р. нікому невідома організація “Комітет порятунку України” заарештувала, а фактично викрала члена торговельно-економічної комісії УНР, тристоронньої українсько-німецько-австро-угорської Фінансової комісії, спеціальної комісії Кредитової канцелярії Міністерства фінансів, директора київського Російського банку Абрама Доброго. Чоловік підтримував тісні контакти з представниками німецьких фінансово-торговельних кіл, зокрема здійснював низку власних фінансових операцій, пов’язаних з цукровими заводами тощо й був партнером не лише Deutsche Bank, а й німецького імперського Raichsbank. За певну комісійну винагороду А. Добрий скуповував продовольство у населення, яке згодом потрапляло до німецького командування. Сучасники вбачали у А. Доброму “праву руку” німців.
Задля протидії окупантам правляча Українська партія соціалістів-революціонерів та інші соціалісти в уряді УНР створили таємний “Комітет порятунку України”. Однією з акцій організації стало викрадення А. Доброго. Невдовзі німецька окупаційна влада розпочала розслідування цієї справи. Як з’ясувалося, до викрадення й вивезення Доброго за межі столиці були причетні міністр військових справ Олександр Жуковський та міністр внутрішніх справ Михайло Ткаченко, а практичним організатором акції був директор Адміністративно-політичного департаменту МВС Юрій Гаєвський.
24 квітня 1918 р. міністр внутрішніх справ Михайло Ткаченко звернувся до військового міністра Олександра Жуковського з проханням виділити йому 3-5 вартових та спорядити одного залізничного вагона. Вагон, що стояв на запасних коліях, охороняли Січові стрільці, а тих троє вартових попрямували до будинку Абрама Доброго. Безпосередньо арештом керував чиновник з особливих доручень МВС УНР та особистий секретар голови Адміністративно-політичного департаменту МВС Юрія Гаєвського Осипов.
Того ж вечора до київського будинку на Великій Житомирській, де у дев’ятикімнатній квартирі мешкав Абрам Добрий, під’їхав автомобіль. П’ятеро осіб (двоє в офіцерській формі, троє – у цивільному вбранні) зателефонували до швейцара й сказали, що панові Доброму надійшла термінова телеграма. Коли ж швейцар відчинив двері, його силою заштовхали до швейцарової кімнати й зачинили у ній. Двоє чоловіків залишилися на варті у під’їзді, троє (серед яких були чиновник з особливих доручень МВС Осипов і начальник кримінально-розшукового відділу київської міліції Микола Красовський) із револьверами попрямували вгору до квартири А. Доброго, де фінансиста заарештували.
Під час арешту візитери у поспіху забули у квартирі господаря портфель з паперами, у який вочевидь не забарилася зазирнути дружина А. Доброго. Зрозумівши, ким були викрадачі її чоловіка, вона повідомила про інцидент німецькій військовій поліції.
У той час викрадачі посадили банкіра в авто, що вже очікувало біля під’їзду, і відвезли на залізничний вокзал. Там його посадили у вагон, який причепили до звичайного пасажирського потягу, і під охороною відправили до Харкова.
Наступного дня вся столиця знала про несподіване й загадкове зникнення директора банку. Командування німецької групи армій “Київ” вимагало від керівництва УНР знайти та покарати винних упродовж 24 годин. Наступного дня командувач німецьких військ Г. Айхгорн оприлюднив наказ про введення в Україні німецьких військово-польових судів, заборону будь-яких мітингів і зборів та обмеження свободи слова і друку, який фактично визначав фіктивне становище українського уряду. До того ж німецьке командування оголосило, що самостійно охоронятиме життя приватних осіб.
27 квітня Мала Рада почала обговорення зухвалої поведінки німецького командування, критикувала політику есерівського уряду Всеволода Голубовича, закликала до реорганізації уряду, зміни державної орієнтації, протестів тощо. В. Голубович виступив з протестом проти наказу Г.Айхгорна, зокрема в інтерв’ю німецькій пресі заявив : “…основною і головною причиною цього наказу являється похищення пана Доброго. Не кажучи уже про те, хоч і ворушаться якісь таємні організації, це ще не значить, що уряд так чи інакше може викрити ті організації. Не упоминаючи про те, що такі організації є і по інших державах, де лад організовувався не в один місяць, я спинюсь на цьому факті офіціяльного звідомлення. Що таке є власне пан Добрий? Він, може, є підданець Німецької держави? Ні, він ні сват, ні кум, він зовсім постороння людина. І от із-за того, що було похищено цю посторонню людину, яка юридично нічим не зв’язана з Німеччиною, яка не дає ніяких поводів до того, щоби зробити такої колосальної ваги приказ, приказ був виданий. Це лишнє підкреслення певної неорієнтації і неуміння, а може, навіть, небажання розібратись в наших справах і з боку цих, мабуть, не дуже відповідальних властей Німецької держави, які находяться на Україні”.
Відтак німці з’ясували, що автомобіль, який під’їжджав до будинку А. Доброго, був державним, а також те, що когось під посиленою вартою мали відправити потягом до Полтави у день зникнення банкіра, однак доставили його до Харкова. Викрадачі хотіли заховати бранця у Холодногорському централі, але начальник в’язниці відмовився прийняти А. Доброго під варту без належних документів. Тож чоловіка утримували під охороною у місцевому “Гранд отелі”. Осипов пропонував Доброму волю за 100 тис. рублів з умовою, що після сплати викупу банкір негайно покине Україну. По прибутті в Харків фінансист підписав чек на 100 тисяч, після чого один з конвоїрів поїхав до Києва, а решта попрямували святкувати вигідну угоду до ресторану, де їх помітили місцеві шпигуни німецької військової поліції. Абраму Доброму також вдалося підкупити охоронців і відправити німецькій військовій поліції звісткук про себе. Німці знайшли бранця в одній з українських військових частин, що були розквартировані у місті.
Визволителі Доброго дізнались, що Осипов та М. Красовський були лише виконавцями викрадення, яке замовили особи з вищих кіл тогочасного українського політикуму, котрі вигадали “Комітет порятунку України”. До складу організації входили або активно її підтримували голова уряду Всеволод Голубович, міністри: військовий – Олександр Жуковський, закордонних справ – Микола Любинський, земельних справ – Микола Ковалевський, внутрішніх справ – Михайло Ткаченко; директор Адміністративно-політичного департаменту МВС Юрій Гаєвський, начальник київської міліції Павло Богацький та інші. М.Ковалевський у своїх спогадах засвідчив, що “міністр внутрішніх справ Михайло Ткаченко постановив на власну руку усунути Доброго на деякий час з Києва і цим позбавити організаторів [гетьманського – прим. авт.] перевороту одного з найбільш діяльних змовників. Цей план виконав директор політичного департаменту Гаєвський”.
Невдовзі окупаційна варта оточила Центральну Раду. Загін німецьких солдатів заарештував Ю. Гаєвського і М. Любинського просто під час засідання. Було затримано як свідка й голову уряду В. Голубовича. М. Ткаченко втік й устиг надійно сховатися (натомість було заарештовано його дружину). О. Жуковського німці заарештували чотою дорогою з дому до його міністерського кабінету. М. Ковалевського спецслужби затримали аж у Геніческу.
18 травня німецька слідча комісія завершила попереднє розслідування цієї справи. Відкритий процес над обвинуваченими відбувся наприкінці липня 1918 р. у залі Окружного суду в Києві, де засідав німецький військовий трибунал. Суд тривав три дні. Голова уряду УНР В. Голубович спершу проходив по справі як свідок, однак згодом прокурор довів його причетність до змови. Його та військового міністра УНР О. Жуковського засудили до двох років ув’язнення, решту учасників викрадення – до одного року.
Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com».
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал.
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.
