By 
Гетьманський рух бере свій початок з 1920 року, коли українські консервативні кола в еміграції, що згуртувалися навколо В. Липинського, створили Український союз хліборобів-державників. На той час В. Липинський вже виробив ідеологію новітнього українського монархізму, яку він теоретично оформив і виклав у своїх “Листах до братів-хліборобів”. Невдовзі на чолі руху став колишній гетьман Павло Скоропадський.
Наприкінці 1920-х рр. між В. Липинським та П. Скоропадським виникли певні розбіжності, що призвело до розколу Гетьманського руху, розпуску Центральної управи і створення Гетьманської управи об’єднаних хліборобів та інших класових організацій. Із смертю В. Липинського у 1931-му УСХД втратив вагу теоретичного центру Гетьманського руху і у 1937 р. припинив свою діяльність. Натомість прибічники гетьмана створили Союз гетьманців-державників (СГД) із центром у Берліні. У 1934 р. цю назву офіційно прийняла крайова організація в Канаді. У США консервативні державницькі кола еміграції створили у 1924 р. Українську Січову організацію Америки.
Гетьманський рух в США і Канаді мав широку підтримку Української православної і греко-католицької церкви не лише з боку духовенства, але й найвищих її ієрархів. Цьому немалою мірою сприяло й те, що у керівних органах крайових структур Гетьманського руху було багато осіб західноукраїнського походження і греко-католицького віросповідання, зокрема й організатор руху в Новому світі О. Назарук. Політично-громадське керівництво в Січах у Канаді здійснював Союз гетьманців-державників (назву прийнято 1934 р.). З другої половини 30-х рр. гетьманські організації США та Канади керувалися єдиним Статутом Союзу гетьманців-державників Америки, який було затверджено П. Скоропадським 31 липня 1936 р. і прийнято до виконання Центральною СГД 18-19 листопада того ж року. Гетьманський рух поширився серед українців Австралії, Південної Америки, Європи та Азії.
Після завершення Другої світової війни світовий Гетьманський рух очолив син П. Скоропадського Данило. Гетьманич, як і його батько, сповідував православ’я і ставився до віри дуже ревно. Мешкаючи у Лондоні, Данило належав до Української автокефальної православної церкви, часто здійснював грошові пожертви на її потреби. Також гетьманич був членом Генерального церковного управління УАПЦ у Великій Британії, брав активну участь у її 2-му з’їзді. По смерті гетьманича його поховали у Лондоні за православними звичаєм.
Уся сім’я Скоропадських була православною. У 1927 р. старша дочка гетьмана Марія одружилась із графом Адамом Монтрезором. У 1957 р. після смерті брата вона перебрала на себе верховне керівництво Гетьманським рухом і провід СГД. У 1959 р. рух очолила гетьманівна Лізавета. Вона згадувала, що П. Скоропадський так дивився на церковну справу: “Дуже велику вагу мій Батько надавав церкві. Він вважав, що коли не буде у нас своєї власної церкви, то не буде й України. Треба, щоб українці не ставилися байдуже до своєї української церкви, а всіма силами підтримували її. Духовенство мусить бути не стільки з українців по походженню, скільки з українців свідомих. На Україні завше грала й мусить грати велику роль церковна справа. Українці мусять дбати про те, щоб богослужіння проводилося на українській мові. Українська мова, одначе, не мусить бути накинута силоміць. Як де в парафії більшість віруючих захоче мати богослужіння на церковно-слов’янській мові – треба це дозволити. Українська церква мусить бути строго канонічна. До греко-католицької церкви мій Батько ставився з великою повагою і вважав, що було б страшним нещастям, якби постала яка-небудь боротьба релігійна між православними й греко-католиками. Кожний українець мусить триматися своєї батьківської віри, інші ж віри поважати. Всі християнські релігії на Україні рівноправні”.
Гетьманський рух також сповідував дотримання християнської моралі та терпимості. Це, зокрема, було вказано у Статуті СГД Америки: “СГД глибоко шанує релігію і церкву, і вважає всяку боротьбу проти релігії і церкви за розвальну акцію, шкідливу для нації. СГД не дозволяє пропагувати в організації проти жодного з існуючих християнських віросповідань. СГД не приймає в свої ряди людей невіруючих, але не входить в те, до якого з існуючих християнських віросповідань член належить”. Згодом у Статуті правонаступниці СГД в Америці – Української гетьманської організації Америки (УГО-А), що був прийнятий 22 травня 1954 р., серед ідеологічних основ зазначалася “згарманізована співпраця всіх людей українського походження на терені ЗДА, співпраця, що спиралася б на християнській моралі, релігійній толеранції…”. Серед засад, на яких гетьманці Америки прагнули “допомагати поневоленому українському народові в Старому Світі, в його боротьбі за здобуття власної самостійної, соборної і незалежної держави…” першою зазначалась також християнська мораль.
Своє бачення церкви в майбутній Гетьманській державі українські монархісти визначили у резолюціях Першого з’їзду гетьманців, які вийшли друком на сторінках 7-8 числа “Бюлетеня Гетьманської Управи”. С. Шемет на зборах СГД в Берліні 1941 р. у своєму ідеологічному рефераті виділив опорні пункти резолюцій: “Український народ є народ християнський, а тому має бути носієм християнської моралі та культури. Основним принципом церковної політики Української Держави має бути релігійна терпимість і рівноправність. Церква не має бути відділена від держави. Свої зносини з різними релігійними організаціями уряд веде через міністерство ісповідань. Православна церква в Великій Україні займає перше місце серед рівних релігійних організацій. Таке саме становище в західноукраїнських землях має церква греко-католицька. Церква – заступлена в вищих державних установах через своїх вищих достойників. Православна церква має бути автокефальна. Ця автокефалія має бути проведена в канонічних, себто, відповідних до церковних статутів формах. З Римським Престолом український уряд установлює конкордат”. Як один з провідників Гетьманського руху С. Шемет зауважував, що “гетьманці не хотять ані робити з церкви знаряддя світської влади, ані викидати релігію з політичного державного життя. До релігії та церкви належать справи духового і морального характеру і в цій сфері держава мусить авторитет церкви визнавати; його своїми актами покори перед владою піддержувати; про моральну і духову санкцію, про благословення церкви для своїх діл державних дбати”.
Детальне бачення стану і ваги церкви в майбутній Українській Державі було відображено у матеріалах з’їзду Союзу гетьманців-державників Німеччини і Австрії, що відбувся 17-18 грудня 1950 р. у Авсбурзі. У V розділ доповіді “Позиції, перспективи і завдання Гетьманського руху”, з якою виступив проф. В. Гришко, йшлось про становище церкви, зокрема про її взаємини з державою у майбутній самостійній Україні, про проблему розколу в Українській автокефальній православній церкві і ставлення до цього факту Гетьманського руху та про об’єднання Греко-католицької та автокефальної православної церков.
Багато діячів прагнули возз’єднання УГКЦ з УПЦ, зокрема для того, щоб врятувати Українську православну церкву від роз’їдаючої її соборноправності й через необхідність посісти достойне місце в очах Заходу, чим українське православ’я виказало б свій відхід від Москви. Гетьманський рух щодо цього зазначав: “Шукати єдності Христової Церкви ще не означає перестати бути добрим католиком чи православним. Однак не сміємо а ні на хвилину забувати, що земні способи осягнення небесних цілей лише принижують і не наближують їх кінечний тріумф. Ідеал возз’єднання Христової Церкви може і має бути зреалізований цілком безболісно, в любові, в радості, обопільній пошані, коли возз’єднання не носитиме ні для одної з Церков ні характеру компромісу, ні, тим більше, віровідступництва”. Однак тоді винесення цієї ідеї на порядок денний було поспішним, адже “українство ні в цілому до нього ще не підготоване і стоїть перед найреальнішими перешкодами, до яких, крім нашої внутрішньої, духової недосконалості, належить, в першу чергу, наш еміграційний стан, наша відірваність від віруючого українського народу… Возз’єднання, осягнене в результаті зговорення самих ієрархій, поза участю народу, без його волевиявлення, не було б правдивим возз’єднанням, ідеал якого шануємо”. До того ж поспішність возз’єднання УГКЦ та УПЦ в еміграції було б не лише далеким від ідеалу, але й його могла використати Москва, спробувавши “підняти дезорієнтовані українські підсовєтські православні маси уже не на вітчизняну, а в обороні православ’я на священну, релігійну війну і набути в очах православних українців фальшиву авреолю героя релігійного, борця за православ’я”. Діячі СГД також розуміли, що проголошення возз’єднання УГКЦ та УПЦ в еміграції не змінить реального стану речей в Україні.
Отже, від часів Гетьманату 1918 року провідні гетьманські керманичі залишилися на консервативних позиціях (неподільність церкви та держави, автокефальність УПЦ, традиціоналізм у визнанні провідної віри), але водночас й еволюціонували до глибших і міцніших національно-державницьких позицій у церковному питанні (визнання провідною не лише православну, а й греко-католицьку віру, підтримання ідеї їхнього возз’єднання),стали у своїх поглядах більш орієнтовними не на політичну кон’юнктуру, а на погляди віруючих, їхній підхід до церкви став більш практичним (усвідомлення поспішності проголошення возз’єднання УГКЦ та УПЦ в еміграції) й змінилося ставлення до окремих аспектів церковного самоврядування (невизнання церковної соборноправності).
Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com».
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал.
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.
