Бачити й розуміти, або Кілька слів про Зигмунда Фройда

Один із підходів, який зазвичай використовують для опису мистецтва, що естетизує особистісні переживання автора, зветься виражальною теорією мистецтва. Ця теорія порівняно нова, вона стала результатом європейських дискусій про мистецтво, що розпочалися у XIV-XV ст. Як відомо, художники доби Ренесансу активно шукали суб’єкт, намагалися сконструювати фігуру автора, унаслідок чого у XVIII ст. виникло переконання, що мистецтво має бути індивідуальним. Просвітники закріпили тезу про те, що є геніальний автор, і його геніальність проявляється через певну форму, а саме – твір мистецтва. Уявлення про те, що “я роблю твір мистецтва”, належить до нового часу, Мікеланджело так не мислив…

Але тут не про це. Виражальна теорія мистецтва твердить, що смислом мистецтва є вираження автором, через якого може проявитися універсальна цінність, певних індивідуальних вмінь і прагнень. Тому ми шануємо такі мистецькі форми вираження, платимо за них великі гроші і зберігаємо в спеціальних установах, які називаємо музеями – місцями муз. Такий автор-митець часто вірить у свою функцію шамана, через нього ніби говорить не індивідуальний досвід, а саме буття, творець. Таким був, наприклад, романтик Шевченко, який ототожнював себе зі сліпим, але мудрим кобзарем. Саме про оцю сліпоту й мудрість, або бачення й незнання я хочу поговорити.

Важливий дискурс, що допомагає розуміти виражальний аспект мистецтва, сформувався в контексті психоаналізу, творцем якого був Зигмунд Фройд. Як відомо, Фройд мав добру інтуїцію та любив метафори. Однією із найвідоміших і найважливіших метафор психоаналізу є “едіпів комплекс”, який Фройд придумав після довгих міркувань по смерті батька. Для пояснення екзистенційного конфлікту батька й сина психоаналітик використав грецький міт, що дійшов до нас у драмі Софокла “Цар Едіп”. У цьому творі використано важливий інструмент античної естетики, а саме гамартію (ідея про фатальну помилку героя), себто ситуацію, яка розгортається випадково, але за волею богів. Цей принцип ми досі використовуємо в театрі – герой чинить низку дурних вчинків, маючи на меті щось інше, а сукупність неусвідомлених дій та результатів призводить до трагедії.

Ще наприкінці XIX ст. Фройд, проаналізувавши себе, зрозумів, що він був закоханий у власну матір та конкурував зі своїм батьком чи навіть хотів (символічно) його вбити. Особистий інсайт, себто просвітлення, яке призвело до розуміння певного феномену, дав змогу Фройдові припустити, що його індивідуальна історія має ознаки універсалізму. Такому розумінню посприяла драма Софокла, яку обов’язково вивчали в школах того часу. Цар Едіп хоче дізнатися правду про смерть царя Лая, якого він сам колись у незнанні вбив. Лай був батьком Едіпа, а Йокаста – його матір’ю, яка згодом стала його дружиною й народила дітей від неправедного шлюбу. Едіп бачить проблему, але не знає правди. Один із мудреців каже, що цієї правди йому знати й не треба. Коли ж він врешті осягає все те, що сталося – що він у незнанні вбив власного батька та одружився із своєю матір’ю, – він уже не хоче бачити світ і осліплює себе. У цьому образі ми маємо незнання й бачення як дві важливі категорії. Водночас прокидання, тобто осяяння до знання призводить до втрати зору.

Саме за складний сюжет і вплітання в тканину твору бачення й розуміння реальності європейці так цінують цю макабричну й жорстоку історію. Аристотель вважав драму Софокла “Цар Едіп” найкращою грецькою трагедією всіх часів. Саме ім’я царя – Едіп – є похідним від грецького кореня “ойда”, що означає бачити. Едіп хоче пізнати правду світу, яка змушує його страждати, тож часом краще “просто бачити”, ніж “насправді розуміти”.

Це розрізнення між баченням і розумінням проявляється і в українській мові. Ми часто кажемо “но, видиш” чи “ось, бачиш” не для того, щоби засвідчити здатність співрозмовника побачити щось, а радше підкреслити його здатність щось зрозуміти. У такому випадку бачити й розуміти є тотожними пізнавальними діями, натомість Софокл розрізнив їх, і саме тому Аристотель так поважав його драму.

Фройдові, мені здається, це розрізнення між баченням і розумінням не було таким важливим. Йому сподобалося, що трагедія спричинена неусвідомленими вчинками, які можна було ототожнити із людським несвідомим (позасвідомим). Також він ішов за сюжетом драми: син вбиває батька, щоби зайняти його місце поруч із мамою. Та й саме осліплення Едіпа для Фройда є символом кастрації: психолог був переконаний, що зір і пеніс символічно взаємозамінні. Тож, коли цар Едіп виколює собі очі після того, як усвідомлює страшну правду, він ніби символічно відрізає свій пеніс. Про це можна дізнатися більше, якщо почитати про комплекс кастрації в хлопців, що є в кожному підручнику з психоаналізу.

Для конструювання своїх психоаналітичних метафор Фройд часто звертатиметься (вдало й не дуже) до творів мистецтва. Наприклад, його концепція “моторошного” теж опиралася на образ із художнього твору. У 1919 році, через 9 років після того, як він почав впевнено використовувати поняття “едіпів комплекс”, Фройд написав есей “Моторошне”, у якому проаналізував новелу Ернста Гофмана “Пісочна людина” (1816). Образ пісочного чоловіка теж невеселий: він кидає в очі дитині, яка не хоче спати, розпечений пісок – її очі випадають і тепер ними можна нагодувати дітей, які живуть на Місяці. Це стара європейська традиція – лякати дітей отакими казочками, що зазвичай привертають увагу психоаналітиків. У Фройдовій інтерпретації нам стає моторошно від цього оповідання не лише тому, що ми “зустрічаємося із чимось, що мало бути прихованим, а є показаним”, але й від самого образу пісочної людини. На його думку, страх втратити зір у “Пісочній людині”, як і в “комплексі Едіпа”, є неусвідомленим страхом кастрації, який, як і будь-яка неусвідомлена травма, знову і знову повертається у свідомість.

Страх втратити зір, бачення, видіння і розуміння, пізнання світу – це одні з ключових тем європейського мистецтва. Звичайно, їх можна інтерпретувати по-різному, однак варто завжди пам’ятати урок Софокла: бачити світ, а особливо – у телевізорі чи інтернеті, не означає розуміти його. Але будьте певні, розуміння світу не зробить вас щасливішою людиною, проте може зцілити від недуги незнання чи неусвідомлення!