By Перед тим, як читати далі, варто пригадати зміст попередніх публікацій на цю тему: на початку війни між союзниками – націонал-соціалістичним Райхом та інтернаціонал-комуністичним СРСР – була лише одна Організація Українських Націоналістів на чолі з Андрієм Мельником. Керівний осередок розташовувався у Римі, чисельність невідома, хіба крім 26-28 осіб, які згадуються в приватних листах Євгена Коновальця.
Жодної іншої ОУН не було. Натомість діяла невелика група осіб (за різними даними – від 14 до 16), які в окупованому нацистами польському Кракові нібито провели у квіті 1941 р. другий “II Великий збір ОУН”, на якому “відсунули” А. Мельника від керма. Натомість обрали “Революційний Провід” ОУН на чолі із С. Бандерою.
Ініціатори партійного перевороту С. Бандера та Я. Стецько, яких інші ОУНівці називали “зрадниками” та “заколотниками”, за рішенням Трибуналу отримали смертний вирок.
Фактичним керівником бандерівської фракції, “куратором” європейської мережі всієї ОУН та “контролером” фінансових потоків Організації був Ріко Ярий. За твердженням дослідника його діяльності О. Кучерука, на той момент Ярий, що позиціонував себе як “полковник Дружин Українських Націоналістів і провідник групи “Південь”, був у військовому таборі Зауберсдорф, “рейхстазі” Нідердонау, тобто окупованій нацистським Райхом частині Австрії.
22 червня 1941 р. Ярий підписує листа фюреру Німеччини. Він, колишній австрійський підданий, учасник Першої світової війни “нижньодунаєць” за походженням, згадкою про це нібито “зрівнює” позиції, адже звертається до колишнього австрійського підданого, учасника Першої світової війни, “верхньодунайця” Гітлера.
Отже, текст цього листа такий: “Українські націоналісти, яких більшовицька окупація вигнала з їхньої батьківщини, об’єднані у збройних загонах ОУН-ДУН (Дружини Українських Націоналістів), [яких на той момент немає – Д.Я.] готові спільно зі своїми національно свідомими співвітчизниками… і пліч-о-пліч зі славним німецьким вермахтом боротися за свободу своєї батьківщини і відновлення політичного стану за умовами Брест-Литовського мирного договору”.
Згадка про Україну в кордонах 1918 р. – це не самодіяльність Ярого, а офіційна позиція групи Бандери, яку його представник Володимир Стахів передав 26 червня 1941 р. до рейхсканцелярії. У меморандумі йшлося про “відновлення незалежної Української держави в дусі Берест-Литовського мирного договору”. Щоби з’ясувати, що саме тут мається на увазі, потрібно відійти на 23 роки від подій 1941-го. Усі таємниці підписання того мирного договору докладно висвітлені та проаналізовані в книзі “Проект “Україна”, або Таємниця Михайла Грушевського”.
Отже, мирна угода між УНР та Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією й Туреччиною була укладена в російському Брест-Литовську в ніч на 27 січня 1918 р. Українські “представники” підписали німецький варіант договору, український текст було виготовлено пізніше, він містить відмінності. Протокол мав виразно антипольську спрямованість.
УНР як державу було проголошено після укладення угоди. Окрім цього договору, “дипломатичні” представники ще неіснуючої держави та міністр закордонних справ Австро-Угорщини “окремо підписали таємний протокол про створення українського коронного краю у межах Австро-Угорщини”. Дорогою до Бреста київська делегація заїхала до Львова, де отримала проект статуту коронного краю.
Кордони між Австро-Угорською монархією та УНР встановлювалися по межі між колишньою Російською імперією та Австро-Угорщиною станом на початок Першої світової війни. Це означало, що Галичина, Закарпаття та Північна Буковина мали залишитися в складі Дунайської монархії, а Холмщина та Підляшшя – увійти до складу УНР.
У таємному додатку до мирної угоди між УНР і Австро-Угорщиною був зафіксований поділ Галичини на українську й польську частини та об’єднання Східної Галичини з Буковиною в єдиний коронний край Австрійської імперії.
Отже, офіційна позиція бандерівського угруповання, яку 26 червня 1941 р. надіслали німецькій владі, означала не створення Української Самостійної Соборної Держави, а передачу Східної Галичини, Закарпаття та Буковини Великогерманському Райху.
Чи могла Німеччина в особі Адольфа Гітлера пристати на таку пропозицію? Які плани щодо УРСР могли мати або мали державні, партійні, військові німецькі посадовці? Чи можна в цьому контексті говорити про існування в них несуперечливої візії і практичної політичної дії щодо долі радянських українських земель та їхнього населення?
Перед тим, як спробувати дати відповіді, констатуємо: до нападу Німеччини на союзника СРСР Бандера та його спільники готувалися заздалегідь, а саме від кінця липня/початку серпня 1940 р. Відтоді Верховне командування сухопутних сил (ОКХ/OKH/Oberkommando des Heeres) почало розробку плану “Барбаросса”, затвердженого директивою Гітлера 18 грудня.
Як стосунки між бандерівцями та гітлерівцями розвивалися далі – у наступній публікації.
Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com».
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал.
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.
