By Ми – діти спотвореного світу. Ми живемо вже після планетарного «бунту народних мас», що привів до вершин влади не кухарок з пролетаріями, як мріяли бородаті укладачі комуністичного «Маніфесту», а політичних спекулянтів, глобальних банкірів та призначених ними “бетменів”.
Наші часи космічно далекі від моральних та станових координат лицарської епохи й, навіть, від куртуазної доби європейського дворянства.
Для нас все це – немов далека-далека галактика з джедаями і сітхами.
Зрештою, Ніцше попереджав про таку біду, коли констатував європейську перемогу «людей короткої волі». Він писав, що суспільство наляканих крамарів нізащо не допустить до влади людей честі і «людей довгої волі». Навіть за часів війни. Навіть собі на шкоду.
Бариги ставлять біля керма бариг. Невдахи – невдах. Боягузи – боягузів. Себто, більшість завжди обирає керманичів зі свого стада. Осіб своє крові. Тих, хто говорить з ними однією мовою.
Ну й, зрозуміло, та більшість освячує свій вибір моральною необхідністю.
Пересічна моральність наших сучасників закликає «понять і простіть». Бо ж хто у рідному стаді не без гріха. Пересічна моральність наших сучасників не дозволяє витягти негідника на суд честі.
Наші наклепники невразливі.
Наші хами нелякані й самовпевнені.
Наші багатії знають ціну нашим суддям.
Наші політики виправдовуються словами і вчинками дешевих утриманок.
Нам вже важко уявити, що після проголошення свободи слова у Франції у 1831 році, тільки між журналістами за чотири роки відбулося 180 дуелей. І ще багато поколінь пройде, перш ніж знову серця багатьох відчують сталеву прохолоду цих слів: car l’honneur n’est pas moins sacre que les lois gouvernementales – «… адже честь не менш священна, аніж урядові постанови».
Лицарі і дворяни не бігли до влади скаржитися на образи. Вони давали собі раду самі, без начальників і «рєшал» у мантіях. Вони не намагалися, як теперішня інтелігенція, грати роль морального авторитета, виступаючи на прес-конференціях, організованих чиновниками з апарату президента. Вони брали до рук меч, шпагу, пістолет й без довгої бюрократичної процедури робили світ справедливішим.
Адже із справедливістю і честю так само, як з вагітністю – їх не може бути «трошки».
Дуелі – регламентовані двобої дворян із смертельною зброєю були своєрідними апеляціями честі до вищої сили. Бога закликали у свідки, пролиту кров вважали священною. Дуельний різновид «божих судів» породив цілу субкультуру із спеціальними кодексами, своєрідним розумінням гідності, та з відповідним Вищим Арбітражем: колом обраних – людей честі. Історія залишила нам їхні шляхетні прізвища.
Так під дуельним кодексом Essai sur le duel, розробленим графом Шатовільяром і членами паризького Жокей-клубу у 1836 році стоять, серед інших, підписи маршалів Франції Лібо і Молітора, віце-адмірала Серсея, князя Понятовського, герцога Ваґрама, генерал-лейтенанта графа де Кавеньяка.
Нам іноді бракує історизму в мисленні, коли ми вдивляємося в тіні минулого. Бракує відчуття історичного часу, де існували речі, мало зрозумілі людині епохи безугавного споживання.
У далекому для свідомості більшості наших сучасників дев’ятнадцатому столітті люди честі визначали важливі координати суспільного існування. Їхня присутність дозволяла шляхті бути саме шляхтою, елітою. А не пихатим і безплідним збіговиськом нащадків «славних прадідів великих». Кожен дворянин, навіть у мирні часи, стояв за крок від дуелі – себто, від Божого суду. Й завжди мав можливість віднести криваву апеляцію до останньої та незаперечної інстанції — до невідомих, всевідаючих й безумовно справедливих Сил, що від початку правлять цим світом.
…Я вкотре гортаю сторінки класичного в своєму роді австрійського дуельного кодексу Луї Шапона Die Regeln des Zweikampfes. Чотирнадцять розділів, більш ніж п’ять сотень артикулів, що ретельно регламентують права і обов’язки дуелянтів, секундантів та керівників дуельного ритуалу. Все визначено й передбачено – відстані і параметри зброї, випадковості і можливі непорозуміння. Остаточно впорядкований у 1880 році Францом фон Болгаром, цей документ ще дещо важив для посвячених у містерії гідності людей Старої Європи.
Теперішні еліти намагаються забути про все це. Їм некомфортно згадувати тих, хто займав вищі суспільні щаблі як свою органічну позицію. Теперішні еліти не проти того, щоби заперечити будь-які станові права аристократії. Тут вони двома руками «за» здобутки Великої Французької революції. Теперішнім елітам дика сама думка про те, що поняття «еліти», «істеблішменту» це, в першу чергу, не позиційні привілеї, а позиційна відповідальність.
Теперішні люблять колекціонувати шпаги та ордени. Вони не проти купити шляхетський титул – за кілька тисяч баксів у шахраїв, або ж за кілька сотень тисяч у тих легітимних капітулів, які дотанцювалися до базарного рівня. Їм приємно подражнити тих, кого вони вважають за бидло, кольоровими мантіями та емальованими хрестами, почепити муарові стрічки на своїх коханок та на відомих спортсменів, яким не бридко харчуватися з їхніх столів.
Але все це – пуста оболонка вимерлих смислів. Брязкальця, за якими не стоїть сенс вищої відповідальності, відчуття приналежності до сонму обраних. За якими не стоїть честь з її бентежним відчуттям щоденного обов’язку ризикувати життям в ім’я гідності.
І є підозра, що цю прикрість нам вже не виправити.
Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com».
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал.
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.
