Безнадія як спосіб управління

Безнадія як спосіб управління
Гасло “Гірше вже не буде” відійшло у минуле. Тепер влада керує людьми, потужно закріпивши в їхніх головах лозунг “Сидіть тихо, щоб гірше не стало”.

 У болоті не буває штормів – це аксіома. Те саме із суспільством. Варто позбавити людей надії, занурити їх у процес виживання, де добування їжі є першочерговим завданням, і отримаєте стадо, яке легко виконує команди. Люди, які фінансували передвиборчу кампанію Зеленського і зараз правлять нами, прекрасно це розуміють та поступово доводять нас саме до цього стану, все глибше занурюючи в атмосферу безнадії.

Під час свого правління Янукович намагався переламати націю через коліно, у приказному тоні розповідаючи українцям, що можна робити, а що ні. Перегнута палиця народного обурення випросталася та дала йому по носі. Після перемоги Революції з’явилася надія на краще життя. Піднялася хвиля національної гордості та свідомості, яка винесла на посаду президента Петра Порошенка. Почався поступовий вихід країни із кризи, але для розбурханого надією народу, що очікував на стрибок у світле майбутнє, все відбувалось надто повільно. Порошенко не зміг перейти межі реальності у передвиборних обіцянках і, звичайно ж, програв людині, яка пообіцяла все, чого хотіли люди.

Президентом стає Володимир Зеленський. Дуже швидко з’ясовується, що він не планує виконувати жодної зі своїх обіцянок, бо це, зрештою, взагалі нереально. Але він уже біля державного керма і випускати його з рук не збирається.

Якщо Порошенко намагався триматися на гребені національного підйому, то команда, яка посадила Зеленського у президентське крісло, збирається заховатись у заглибині емоційного спаду, намагаючись продовжити його. Зрештою, зробити це неважко. Багато активних людей загинуло на Майдані та під час війни. Ще більше отримали поранення та проблеми зі здоров’ям. Деяких активістів Зеленському вдалося перетягнути на свій бік, щоб надалі стримувати.

Відтепер завданням провладної команди стає створення у країні стану, коли в людей немає можливостей та ресурсів на активний спротив, а вся енергія іде на виживання. Це чітко проглядається як у політиці, так і в економіці.

Перемир’я стало одним зі способів втихомирення національної свідомості. Ми не стріляємо, не намагаємося просуватись уперед, відкочуємося назад на ділянках розведення. Так до людей донесли меседж: перемоги не буде, забудьте про звитягу, героїзм і територіальну цілісність. Змиріться.

Якщо ми не можемо виграти, то навіщо все це: волонтерство, патріотичне виховання, новітнє озброєння в армії. Ми не воюємо з Росією, отже, нам не залишається нічого іншого, як дружити із нею. А якщо ми дружимо, то чому б не торгувати? Померли тисячі героїв? Померли… І величезна кількість ботів у соцмережах починає розганяти хвилю, що помирати не варто, бо за що ж померли, якщо нічого не змінилося?

Солдати тепер не герої, обстрілів мало, та й ті, якщо вірити зведенням, неприцільні, провокативні, випадкові. Солдати не патріоти, бо в армії хай які, але зарплати, і ті самі боти ненав’язливо, під мовчазне схвалення держави, починають переводити військових у розряд заробітчан.

У силові та державні структури повертаються люди і схеми часів Януковича. Це породжує апатію в тих порядних та ініціативних, які працювали у цих структурах, намагаючись змінити стару систему хабарів-відкатів. Судова гілка влади демонструє абсолютну зневагу до законів, а ще більшу – до народу. Явка на місцеві вибори яскраво засвідчила, що народ не вірить, що може на щось впливати.

Курс долара, ціни та вартість комунальних послуг ростуть. Але влада добре пам’ятає помилки Януковича, тож намагається не перегинати палицю. Трохи притисне, а як тільки розгораються протести – відступає, залишаючи за собою кілька позицій. В людей виникає ілюзія перемоги. Ми ж добились, ми перемогли, стало гірше, але ж не так, як могло стати!

За допомогою жорсткого карантину в людей викачали залишки накопичених коштів, не надавши натомість державної допомоги. Але як тільки почалися протести – карантин послабили. Пенсії та зарплати підвищують, але роблять це показово популістично – без урахування темпів інфляції. Обіцяють перерахувати і підняти ще, але не виконують. Починається податковий майдан – ослабили хватку на горлі малого бізнесу, але не відпустили зовсім. Майдан євробляхерів – тихо-тихо, все буде. Але виявляється, що буде не так, як обіцялось, і не так, як ви хочете.

Піднімають ціни на електроенергію та газ – люди перекривають дороги. Та народ заспокоюють, трохи знизивши ціну. Але у кишеню українцям уже залізли, бо щонайменше за один місяць вони заплатять за астрономічними цінами. І зроблять це слухняно, бо їм же пішли назустріч. Ще й хвалити будуть владу за те, що прислухається до думки громадян.

Люди вже забули, що зниження – це лише на період карантину. Потім ціни знову підскочать. І, можливо, знову знайдеться рішення, як їх знизити – купити газ у Росії. Вона дешево продасть, ще й з вакциною на додачу. Чому ні? Про таке і на референдумі можна запитати. Проєкт закону про референдум сам Зеленський подав. Що буде, коли країну поставлять перед вибором: дорогий газ, за який треба платити з власної кишені, чи дешевий, з барської руки Путіна?

Зеленський та його оточення чітко знають: можна душити людей окремими категоріями – лікарів, підприємців, автомобілістів, але тільки поступово, не всіх разом. Щоб не об’єднались. Можна душити народ, але так, щоб постійно тримати його на межі відчаю, не перегинаючи палиці. У зголоднілої людини немає сил на боротьбу, а у давно голодуючої зароджується агресія і притуплюється інстинкт самозбереження. Отже, треба лякати голодом, але давати достатньо, щоб не перейти оту межу між безвихіддю та відчаєм.

Наразі це працює, і так може бути ще якийсь час. Проблема влади лише в тому, що така система висмоктує ресурси, але не створює нових благ. І рано чи пізно прийде час, коли натягнуте до краю людське терпіння прорве мембрану толерантності. Тоді наші “керівники” швидко спакують валізи і знову залишать нас на руїнах країни.

Знову буде потрібна кров відчайдухів, щоб використати її як розчин для відбудови зруйнованого. А коли їжі стане достатньо, щоб не вмирати, на трибуну перед нами вилізе наступний популіст, який пообіцяє покращення вже сьогодні. Повіримо?

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Свої поза відповідальністю Убивство бойового духу