By 
29 квітня 1918 р. внаслідок державного перевороту в Україні утворилася нова державна формація – Гетьманат Павла Скоропадського. Отримавши владу, гетьман оголосив про відновлення права приватної власності й ініціативи. У Грамоті від 29 квітня 1918 р. П. Скоропадський обіцяв також, що “рівночасно будуть твердо забезпечені права робітничого клясу”. Проте розв’язання вимагала і проблема безробіття.
Ще за часів Тимчасового уряду й Центральної Ради в Україні розпочалися масові локаути, закриття фабрик і заводів. Занепад народного господарства і економічна руїна, спричинені недосконалістю імперського організму Росії, світовою війною та революційним виром, сприяли збільшенню безробіття. До того ж на початку 1918 р. на фронтах розпочалася масова неконтрольована демобілізація. Лише у тилових районах Південно-Західного і Румунського фронтів нараховувалося 4,2 млн вояків, яких було мобілізовано передусім із робітничого класу. Загалом до армії забрали майже 10 млн працездатного сільського населення України. Згодом, коли вони повернулися додому, їхні робочі місця були зайнятими, або ж перестали існувати. Біржі праці, що утворювалися ще з 1917 р., не змогли суттєво знизити рівень безробіття. Паралізована соціалістичними експериментами економіка, потужність якої була значно підірвана кризою за часи війни, не могла шляхом свого розвитку відкрити нові робочі місця.
Для вирішення цих та інших питань соціального захисту населення, а також для вироблення робітничого законодавства при Раді Міністрів Української Держави було створено Міністерство праці, яке 3 травня 1918 р. очолив професор Ю. Вагнер. 24 жовтня 1918 р. його на цій посаді змінив соціаліст-федераліст М. Славинський, крісло якого у листопаді того ж року зайняв його заступник проф. В. Косинський. Працівники міністерства одразу ж зіштовхнулися із проблемою масового безробіття. Вивченням цього питання зайнялися, зокрема, статистичне бюро Міністерства праці на чолі з директором проф. С. Остапченком, департаменти ринку праці під керівництвом М. Сидоренка та громадських робіт, що очолював В. Ільїн.
Загалом, певний рівень безробіття вважається нормальним чи виправданим, адже термін “повна зайнятість” не піддається визначенню. Під ним можна розуміти, що все працездатне населення країни (тобто 100% робочої сили) має роботу, а це просто неможливо.
На практиці рівень безробіття встановити надзвичайно важко. Традиційно вважається, що робоча сила складається з тих, хто працює, і безробітних, які активно шукають роботу. Водночас рівень безробіття – це відсоток не зайнятої у праці частини населення до робочої сили, помноженої на сто. А робоча сила – це всі особи, які мають бажання і можуть працювати. Однак ці розрахунки завжди є лише приблизними.
У липні 1918 року гетьманське Міністерство праці зареєструвало 200 тисяч безробітних, яких у наступному місяці мало стати вже 500 тисяч. Чи можемо ми вважати ці цифри достовірними? Звісно ж, ні. І зовсім не тому, що урядові статисти їх занизили, а через те, що визначали ці дані, швидше за все, за обліковими розрахунками бірж праць без врахування демобілізованих і непрацюючих осіб через простій підприємств. Відомо також, що біржі праці не охоплювали всю територію тогочасної України, їхня мережа ще не була достатньо розгалужена. До того ж із технічного боку об’єктивний обрахунок на той час зробити було неможливо.
Ось, що повідомляв у листі до Міністерства праці в червні 1918 р. урядовий комісар праці Чернігівського району: “На Чернігівщині набереться лише 50% працюючих робітників. Окрім занепаду промисловости через брак сировини та инші відомі обставини, безробіття підтримують самі власники, які пориваються скрізь провести локаути з метою знищити здобутки робітників”. Така ситуація була типовою для України. У середині літа 1918 р. біржі праці зареєстрували у Києві 35 тис. безробітних (у 1917 р. в Києві та губернії було 84 тис. промислових робітників), у Херсоні – 25 тисяч (1917 р. – 73 тис. промислових робітників), у Харкові – 25 тисяч (71 тис. промислових робітників), в Одесі – 20 тисяч безробітних.
Зважаючи на наведені дані та користуючись формулою американських дослідників К. Макконнелла та С. Брю, можемо приблизно вирахувати відсоток безробіття серед промислового пролетаріату України, що дорівнює співвідношенню безробіття до робочої сили з помноженням результату на 100%. За наближені дані робочої сили візьмемо сумарну статистику за 1917 р. із важкої, легкої, харчової промисловостей, транспорту та будівництва, що становить загалом 1 млн 314 тис. робітників. Отже, загальний рівень безробіття у середині літа 1918 р. був приблизно 10,3%, у Київській губернії – 40,1%, у Херсонській та Харківській – 30,4% та 30,5%. Навіть орієнтовний рівень безробіття у липні 1918-го був доволі високим, а з огляду на зростання непрацюючих до 500 тисяч за місяць, у серпні він мав сягнути майже 31% – більше, ніж у США за часів “великої депресії”.
Додатковий банк трудових ресурсів гетьманський уряд планував використати для започаткування й розвитку нових дефіцитних чи відсутніх, але вкрай необхідних для народного господарства галузей. Зокрема, у 1918-1919 рр. мала розпочатися грандіозна електрифікація країни шляхом будівництва гідроелектростанцій на Дніпрі, Дністрі, Бузі, а також спорудження шлюзо-канальної водяної артеріальної системи від Чорного до Балтійського моря, шлюзування дніпровських порогів, створення національної потужної машинобудівної, переробної, текстильної, хімічно-переробної, комплексно-військової промисловості, індустріалізація тощо.
Чисельність і висока якість резерву людських й матеріальних ресурсів України за умови мирної розбудови її господарської системи, тривалої державності і ринкової, але частково керованої економіки гарантували поступове, порівняно динамічне, але незаперечне зменшення рівня безробіття природнім шляхом та зцілення, а згодом й всебічне піднесення загальногалузевої потужності української економіки й рівня життя пересічного громадянина.
Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com».
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал.
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.
