By 
„Крайня бідність народу майже завжди
буває злочином його вождів”
П. Буаст
Тенденція до постійного економічного зростання в Україні, коли його темпи вражаюче випереджають всіх і все, змушують по-новому подивитися на проблеми соціального забезпечення та бідності. Складається враження, що економічне зростання відбувається за рахунок збільшення бідності українців. Соціальна політика, образно висловлюючись, нагадує тромб у системі державного управління і вона фактично звелася до перемінної підтримки купівельної спроможності грошових доходів різних категорій населення. Все інше потребує пояснень та корекції.
Насамперед слід сказати, що сучасний стан справ в Україні характеризується значним майновим розшаруванням населення та появою багатих прошарків, чия заможність асоціюється з „тіньовою” та кримінальною діяльністю, з одного боку, і чия поведінка далека від благодійницької допомоги нужденним, з другого.
Бідними стали люди, які свого часу (чи навіть і сьогодні) чесно працювали, були (і є) законослухняними та повноцінними членами суспільства.
Вагома частина бідних живе в умовах фактичного зубожіння. Ще одна,
значна частина населення України, включаючи найбідніші верстви, вимушено вдається до незареєстрованих (інколи „тіньових” і навіть кримінальних) видів діяльності, як основної стратегії виживання.
Отож, постає питання, чому в умовах формування соціально-ринкової економіки соціальний статус громадянина-українця залишається жахливим? Де ж ті державні соціальні стандарти, про які так часто говорять з високих трибун?
Заради справедливості відзначимо, що діюча в Україні система державних соціальних стандартів є, але не є цілісною, і поки що не зорієнтована на конституційні норми. Потреба забезпечити реалізацію пріоритетних напрямів соціальної політики з урахуванням міжнародних норм у сфері застосування соціальних стандартів, основним принципом формування яких є дотримання конституційних прав громадян, на жаль, залишається потребою.
В ідеалі, встановлення державних соціальних стандартів, перш за все, дає можливість обґрунтовано визначити розміри видатків бюджетів усіх рівнів, соціальних фондів на соціальний захист і соціального забезпечення населення, а також утримання соціальної сфери. Соціальні стандарти мають бути обов’язковими при розробці програм економічного і соціального розвитку. Передумовою їх встановлення має стати розробка та затвердження методик, на підставі яких формувалися б державні мінімальні соціальні стандарти.
Забезпечення цих стандартів передбачається шляхом впровадження та вдосконалення існуючих у державі з попередніх часів різних нормативів фінансових та матеріальних витрат, які, по-перше, далекі від сучасних економічних реалій, по-друге, використовуються без урахування економічних можливостей держав, по-третє, інституційні зміни в державі призвели до змін у джерелах формування державного і місцевого бюджетів, а загальна економічна ситуація до обмежень джерел фінансування соціальних витрат. Одночасно надзвичайно розгалуженою стала система соціальних пільг, фінансових підтримок різних верств населення.
Варто підкреслити, як в теорії питання, так і в практиці сьогодні немає одностайності щодо стратегічних підходів у реалізації проблеми подолання бідності. Вважається, що надання допомоги бідним стимулює їх до утриманства, – люди не зацікавлені шукати роботу.
Концепція лібералів, які, по суті, є при владі в Україні, стосовно бідності така: остання вважається результатом соціально-економічних умов, над якими бідні майже не владні.
Консерватори вважають бідність наслідком неналежного пристосування індивіда до умов соціального життя.
Очевидно, перш ніж запропонувати своє оригінальне бачення виходу з „глухого кута”, слід дати коротке тлумачення поняття „бідність”.
Бідність – це злиденне існування фізичної особи, той стан, за якого через брак коштів неможливо підтримувати відповідний (гідний людини) спосіб життя, властивий суспільству конкретного соціально-економічного періоду.
Бідність – це страх перед майбутнім, зумовлений непевністю людини у своїх можливостях уберегти себе і своїх близьких від матеріальних нестатків.
Зубожіння – це той майновий стан, за якого витрати домогосподарств на харчування перевищують 80 відсотків їхніх середньомісячних сукупних доходів, тобто доходів усіх членів сім’ї з урахуванням усіх видів надходжень як у грошовій, так і в натуральних формах.
До категорії бідних належать особи, не з власної волі позбавлені найнеобхіднішого (нормального житла, їжі, одягу, медичних та освітніх послуг).
„Пологовими” плямами „української бідності” поряд з обвальним зниженням рівня життя та рівнів державних соціальних гарантій, соціально-небезпечним розшаруванням населення є її соціально-психологічний портрет із його надвисоким рівнем патерналізму, невпевненістю у завтрашньому дні, низькою протесністю та високою політичною експлуатацією відчуття гостроти проблеми.
До особливостей „української бідності” потрібно, не претендуючи на повноту викладу, віднести наступні:
- бідність впливає на демографічну ситуацію в країні, Відтак, зменшується тривалість життя, скорочується число народжуваних. І головне -нація старіє!
- бідність спричиняє зростання злочинності. Держава (уряд центральний
та регіональні) втрачають по суті контроль над ситуацією.
Якщо не вжити радикальних заходів з боку державних структур (в чому є сумніви) та національно-демократичних сил щодо призупинення поширення цих негативних явищ і розв’язання проблеми в цілому, то цей „визвольний” рух поглинуть вулиці і майдани.
Перш ніж боротися з матеріальною (фізичною) бідністю, необхідно долати (подолати) духовну, національну убогість і бідність відповідно до існуючих правових та інших стандартів. Принаймні потрібно, щоб процес духовного оздоровлення йшов, якщо не першим, то паралельним курсом. І аж ніяк не відступав на задній план. Без такого підходу матеріальну (фізичну) бідність не подолати. Вона буде відтворюватися в наступних поколіннях українців.
Завдяки масовому тиражуванню через телебачення та кіно „героїчних” образів бандитських угрупувань, які безперешкодно заповнюють український інформаційний простір, сформувався черговий стереотип, відповідно якому, джерелом заможності в сучасних умовах є незареєстрована діяльність з кримінальними ознаками.
Слід нагадати, що система соціальної підтримки вразливих верств населення повинна бути орієнтована на справді нужденних (безпосередня допомога грошима чи товарами повсякденного попиту), забезпечення адресного доступу до послуг охорони здоров’я , освіти тощо.
Мета боротьби з бідністю полягає в тому, щоб зменшити масштаби бідності; згладити розшарування серед населення за доходами; здійснити заходи по запобіганню бідності, надати їм в умовах суспільної трансформації превентивного характеру.
Ефективність боротьби з бідністю в Україні, як на мій погляд, визначатиметься тим, чи захоче такої боротьби влада і чи буде вона формувати соціально орієнтовану економіку; чи підтримуватимуться зусилля держави суспільством у цьому напрямку.
Важливим аргументом у визначенні стратегічних намагань буде здатність (політична воля від влади) економіки „виділити” належні кошти на соціальний захист і на боротьбу з бідністю на кожному конкретному етапі розвитку.
Чи зацікавлена влада у покращенні ситуації?
Як це не парадоксально прозвучить, але сучасна влада, як і політичні сили, які її сформували, зацікавлена у збереженні перманентного зубожіння українського населення. Знесиленим, знедоленим, зголоднілим у всіх відношеннях українським населенням керувати краще, ніж за інших умов. Очевидно, що такий стан більшості українців вигідно експлуатувати та використовувати всім, кому не лінь. Підтвердженням сказаному є попередня практика минулих виборів, де збідніле (культурно-духовно й матеріально) населення „демократично” за списками обрало собі слуг-поводирів.
Отож, підсумовуючи „соціально-демократичні” здoбутки, скажемо: „Ще рік тому ми стояли над прірвою. Сьогодні у нас досягнення – ми робимо… крок вперед”. Чи не так?!
