By 
У ці передсвяткові дні, мабуть, багатьом із нас являються одні й ті самі видовища – натовпи клієнтів у торгових і сервісних центрах, у спеціалізованих крамницях і на базарах. Люди купують товари для будівництва й ремонту, продукти для святкових столів і подарунки “під ялинку”. Наче й не знають, що Росія зосереджує війська коло нашого східного кордону, що нас чекає енергетична криза, що наближається чергова хвиля пандемії коронавірусу з новим його штамом. Невже українці не бояться? Може, і бояться, але передусім нам усім байдуже.
Байдужість зазвичай є похідною від почуття безперспективності. А перспектива в перекладі з французької означає “ясність бачення”; за словником це, зокрема, “вид у далечінь”, “види, плани на майбутнє”.
Найперше варто констатувати, що українці дуже чітко розділяють “види на майбутнє” української держави та свої власні. Так уже склалося за тридцять років незалежності, що вони майже ніколи не збігаються. Кілька спроб їх синхронізувати такими акціями, як “Україна без Кучми”, Помаранчева революція, Євромайдан, зазнали краху.
Відповідно й усе, заради чого вони придумувалися і здійснювалися – “геть від Москви!”, “Україна – це Європа!”, “НАТО нас захистить!”, – теж виявилося ілюзією, якій не судилося здійснитися в осяжній перспективі. Не справдилися й надії націонал-утопістів на нові патріотичні покоління українців, які не знали “совка”, не були вплутані в корупційні афери чи політичні скандали. З’ясувалось, що таких нема. Може, і були, але швидко розчинилися в токсичній дійсності.
Як наслідок, корупція в нашій країні залишається нездоланною, злодійство й некомпетентність держуправлінців – невиправними, загальне невігластво й пияцтво не піддаються викоріненню. Багатолітньою стабільністю такої ситуації можна було б пишатися, якби вона не була настільки огидною.
Тож українцеві нічого не залишається, як лиш пристосуватися до обставин: за можливості щось підкрадати, при нагоді когось намахувати, при потребі якось хімічити, але переважно терпіти й мовчати. Або ж змінювати свої обставини шляхом зовнішньої чи і внутрішньої еміграції. Тож якщо Путін нападе, нова зараза коситиме вакцинованих разом з антиваксерами чи серед лютої зими пропаде тепло і світло – то це будуть тільки нові обставини, до яких українцеві треба буде пристосуватися.
Однак у цій історії немає позитивних персонажів. Бо й ті, що крадуть, й окрадені ними, і ті, що брешуть, й обмануті ними, як, зрештою, і всі інші, не бачать спільної перспективи, тобто перспективи суспільства й держави. Тому всі й зосереджуються на власних досяжних планах замість спільної неосяжної перспективи.
Поясненням цього може слугувати відомий український індивідуалізм, багатовікова відсутність власної держави та незмінна безпорадність і непереконливість національної еліти як взірця й лідера. За таких умов розуміння цінності спільного блага, як і спільної перспективи, зі зрозумілих причин поступається місцем прагматичним планам щодо “моєї хати”, яка, як відомо, “скраю”.
Та найгірше, що перспектива за такого способу мислення може сприйматися радше як загроза. Чітка перспектива схиляє людей до щирого і сміливого позиціонування своїх цілей, до усвідомленої й цілеспрямованої діяльності, змушує до ризику і докладання надзусиль. Вона відкриває в людях приховані таланти, пробуджує можливості, що були приспані страхом, дає відчуття польоту після багаторічного плазування. Але, звичайно ж, у разі поразки за все це можна жорстоко поплатитись.
Отож-бо й воно. Безперспективність (нехай дещо гнітюча, зате зручна, затишна, комфортна) гарантує хоч і трохи вбогу, а все ж стабільність; злегка принизливий, але все-таки спокій. Якщо “не висовуватись” і не створювати нікому проблем, то вона може навіть бути приємною. Люди швидко звикають до комфорту, навіть до такого, коли, як писав Шевченко, “на всіх язиках усе мовчить, бо благоденствує”.
Відсування в непроглядну далину наших перспектив щодо вступу в НАТО чи ЄС – це чудовий подарунок нам до свят. Бо ж якщо нас не планують брати в європейські і євроатлантичні структури, то й Росії нема чого на нас нападати; а якщо Росія не нападе, то чого б їй не продати нам трішки газу й нафти? А якщо Путін нам щось продасть, то й “бацька” вслід за ним. І якщо вони обоє трохи заспокояться, то й сепаратисти в ОРДЛО не будуть зайвий раз “смикатись”. Так і перезимуємо. Реформ немає, то й чорт із ними. До корупції й мажорів ми звикли. А пандемія що? На всіх маски, то й на нас. У всіх сертифікати, то й у нас. Усіх косить, то й нас. Усіх не перекосить. Якось буде. Безперспективність відкриває перед нами чудові перспективи.
До того ж брак перспектив заохочує нас ще ретельніше продумати наші плани. От зараз відсвяткуємо Новий рік, Різдво, Йордан, Злуку. Потім трохи потрібно відпочити. А там і Великдень. Далі почнемо садити картоплю. Тоді літо – треба ж знову добряче відпочити. Після літа картоплю будемо викопувати. Далі – закрутки на зиму. А там, дивись, і знову новорічні свята.
А от чіткі перспективи могли б цей одвічний життєво-господарський цикл українського народу суттєво порушити. Тому безперспективність є для нас, що не кажіть, справжньою благодаттю, яка оберігає уже навіть від самої потреби думати про перспективи.
