Блиск і непрохідність “людей картинки”

Блиск і непрохідність “людей картинки”
Іноді для того, щоби передбачити майбутнє, необов’язково спілкуватися з екстрасенсами, заглядати до кришталевої кулі або розкладати таро. Буває, що фронтальні маркери майбутнього поряд, вони очевидні. 

У своїй статті “Нові неписьменні” Володимир Павлів цитує польську журналістку Юстину Сухецьку, яка пише про “функціональну неписьменність”, неспроможність сучасних дорослих людей із базовою освітою складати літери в слова, а слова в речення; про їхні проблеми під час смислового розбору не лише лонгрідів, але й коротких текстових повідомлень.

Як і кожне складне та масове суспільно-комунікативне явище, функціональна неписьменність трапляється в різних формах і має різну інтенсивність проявів. Зокрема, її, так би мовити, “суперм’який” варіант можна зустріти під час листування в месенджерах, коли кореспондент без жодної відчутної потреби ділить своє текстове повідомлення на п’ять-шість (чи й більше) коротких відправлень – від одного до п’яти слів.

Ще одним зримим “м’яким” проявом масової функціональної неписьменності є відчутне зниження правописної відповідальності не лише в соціальних мережах, але й майже в усіх публічних текстах за межами освітньої та науково-гуманітарної сфери. Толерантність до грубих і численних текстових помилок стала не лише нормою “за замовчуванням”, але й певним трендом. Нещодавно почув від людини з вищою освітою, що переглядала текстове повідомлення у Viber: “О, якийсь лох пише. Усі коми, бля, розставив”.

Ідеться про щораз більше відчуження людини від тексту. Дехто каже про “емоційне відчуження”, інші вважають, що емоційний складник не відіграє тут суттєвої ролі. Що це відчуження можна означити як “тотальне” не лише за ознакою великої кількості його реальних носіїв і протагоністів, але й за багатьма джерелами його актуальності.

Заведено вважати, що головним тригером сучасного відчуження людей від текстової форми спілкування (відповідно – і тригером функціональної неписьменності) стали ті соціальні мережі, у яких базою комунікації є фотографії і коротке відео – Instagram, TikTok та інші. “Спілкувався з одним хлопцем, років 22, – пише блогер Роман Онищенко– то він каже, що не читає і не переймається з того – відео реально простіше, зрозуміліше, наглядніше”.

Проте я підозрюю, що задовго до появи інстаграмерів і тіктокерів базове відчуження від тексту домінувало у певних – і далеко не вузьких – соціальних нішах. Аудиторії глядачів кіно і телебачення, радіослухачів і, зрештою, стейкхолдерів усної церковної проповіді завжди були ширшими, аніж читацькі лави. Так було навіть за тих призабутих часів, коли паперові газети та літературні журнали виходили стотисячними та мільйонними накладами. “Люди книги”, або ж “люди тексту”, завжди були в меншості. 

Адже для того, щоби “зняти” інформацію з тексту, треба мати специфічну та “натреновану” уяву, здатну продукувати “картинку”, перетворювати друковані слова на візуальні фантазії. Здебільшого мешканці нашої планети, судячи з усього, ніколи не мали цієї здатності в операбельній повноті. 

Є спекулятивні твердження, що серед народів, де історично переважали торгові корпорації, відсоток “людей тексту” був більшим, аніж у “рільницьких” етносів. Правдивих статистичних даних щодо цього ми не маємо. Сучасна цивілізація, навпаки, демонструє певну однорідність планетарного співвідношення тих, хто може “знімати” з тексту “картинку”, і тих, хто потребує готового візуального контенту.

Нас також пробують переконати у тому, що нині, мовляв, можна ставити знак рівності між словосполученнями “люди тексту” та “люди минулого”. На користь цієї тези висувають аргументи про настання такого собі “комунікаційного комунізму”, що зрівнює у спроможностях і “людей тексту”, і “людей картинки”. Як на мене, ці твердження нагадують меседжі тих адептів лівої ідеї, які сто років тому переконували, що технічне зрівняння економічних можливостей зробить тих, хто був нічим, класовими гегемонами та відкриє всьому людству шлях до царства свободи.

Безперечно, завдяки соціальним мережам і мільярдам гаджетів із рідкокристалічними екранами “люди картинки” дістали небачені можливості. Можна сказати, що комп’ютерна ера вивела “людей картинки” на історичну арену так само, як свого часу криваві революції та соціальні реформи ХХ століття вивели на цю арену “запертих у льосі” мужиків. 

Адже ще за доби Постмодерну, тобто наприкінці минулого століття, “люди тексту” впевнено керували земною цивілізацією. І не тому, що політичні еліти складалися виключно або здебільшого з “людей тексту”, а тому, що “люди тексту” майже домінували на полі комунікації та монопольно владарювали у сфері збереження колективної пам’яті як фундаменту культури.

Тепер на полі комунікації переважають не тексти, а відео (плюс фото), а от збереження колективної пам’яті довірено не бібліотекарям та архіваріусам, а тій віртуальній “цифровій хмарі”, де консервується 99% всієї глобальної інформації. Коли мене питають, чим Гіпермодерн відрізняється від Постмодерну, я першою відмінністю називаю саме ці два маркери. Комунікація та колективна пам’ять вийшли з-під контролю “людей тексту”. Але не факт, що вони опинилися під контролем “людей картинки”.

Можливо, ви запитаєте: “Чому?” Відповідаю. По-перше, глобальну комунікацію і “хмару” технічно важко контролювати. У країнах, де при владі перебувають бюрократичні касти, що політично спираються на “людей картинки” (Росія, Китай, Північна Корея, Білорусь), такий контроль намагаються здійснити за допомогою поєднання тотально сформованої державної волі та можливостей техносфери. Вангую, що такі намагання рано чи пізно (радше рано) заведуть панівні касти цих країн до глухого кута. Тим більше “людям картинки”, або тим, хто маніфестує себе виразниками їхньої “народної” волі, не вийде цього зробити там, де комунікація не перебуває під ковпаком спецслужб.

По-друге, “люди картинки” в доступній до огляду перспективі не зможуть перебрати на себе функцію хранителів колективної пам’яті. І не лише тому, що значна частина такої пам’яті зберігається виключно в текстовій формі. Здається, брак або нерозвиненість мисленнєвої функції переведення текстової інформації у візуальну форму якось – майже містично, але ні, не містично – пов’язана зі спроможністю цілісного (гештальтного) підходу до культурного спадку людства. І жодна техніка не допомагає компенсувати брак цієї функції. Можливо, це пов’язано з інтелектуальною базою компетенції, можливо – ні.

Стрижневий парадокс Гіпермодерної доби полягає в тому, що електоральна більшість віддає функцію контролю за фундаментальними речами світу “ментально близьким”, тобто “людям картинки”, які в принципі не спроможні цю функцію здійснювати. Тож “люди картинки” роблять ставку на техніку (і, серед іншого, на штучний інтелект) як на ті “милиці”, які, на їхню думку, допоможуть компенсувати їм брак сприйняття тієї тонкої матерії, з якої зіткані фундаментальні речі світу.

І це не тому, що “люди картинки” якісь неповноцінні. Просто ми ще не дожили до того часу, коли картинка зможе органічно замінити текст. І навряд чи доживемо. Хоча теоретично таке можливо. Адже колись, дуже давно, картинки стали ієрогліфами, а відтак текстом. То чому б не спрацювати закону подвійного заперечення й не повернути картинці колишню повноту повідомлення?

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Залізний закон олігархії Гра в традицію