Блиск і жебротність репутацій

Блиск і жебротність репутацій
Колись, за доби традиційного світу, репутації базувалися переважно на походженні. Тоді питали не “Хто ти?”, а “Чий ти?” та уважно читали письмові рекомендації ясновельможних панів та всечесних отців. І навіть значні особисті досягнення часто-густо множилися на нуль, якщо особа була з простаків, “не тієї” віри чи належаладо якоїсь упослідженої громади.

Лише Модерн перевів оцінні маркери суспільства з походження на особисті якості, на харизму та персональну кар’єру. У Східній Європі репутаційна революція стартувала століття тому чи й пізніше.

Тобто за історичними мірками – практично учора. Тож у тих наших загумінках, куди ще не ступали ні нога Модерну, ні копито Постмодерну, людину і досі розглядають у прив’язці до роду-племені, враховуючи реальні або фантастичні “діяння прадідів” та пильно вдивляючись у форму черепа й відтінок шкіри.

До речі, згаданий Постмодерн особливо й не претендував на власне бачення репутації. Постмодерністам здебільшого йшлося про цитати. Себто аби зрозуміти, хто перед тобою, треба було почути, кого він (вона) цитує. У 90-х, бувало, згадаєш якусь смачну фразу з Борхеса, Біой Касареса або Гессе – і ти вже свій у вельми пристойній тусовці. А той, хто здобувався на цитування Батая і Де Льоза, почував себе ледь не королем дискурсу, зверхньо поглядаючи на профанів, не здатних підтримати поважної розмови.

Усе змінилося тоді, коли світова гегемонія постмодерністської настанови стала занепадати, й цілий світ під пісні Біллі Айліш рішуче рушив (чи то сповз?) до нині чинної Епохи Розривів. Тобто до Гіпермодерну.

Репутаційна сфера чи не першою відчула “розриви називання” та “розриви розуміння”, притаманні цьому дискурсові. З одного боку, кочова настанова Гіпермодерну нібито не передбачає якоїсь специфічної уваги до репутацій, котрі – воленс-ноленс – також стають “кочовими” й “фінально необов’язковими”. Скажімо, на біографічному базисі зі специфічним ароматом можна, за бажання, будувати світлу політичну репутацію. Що, між іншим, й підтвердили останні вибори. Збулося давнє поліське пророцтво “Чим далі в ліс, тим товщі партизани”.

А з іншого боку, світанок нового дискурсу, як усі ми побачили, ознаменувався “флагманською” справою Вайнштейна та низкою інших репутаційних скандалів. Ну й відповідно переоцінкою якості репутації. Переоцінкою в бік суспільного дозволу на сувору ревізію як минулої поведінки, так і контексту минулих висловлювань. І це незалежно від того, за яких конкретних обставин та за яких конкретно часів діяв і висловлювався носій “репутаційних погонів”.

Ще не так давно, пам’ятаю, вітчизняні реєстрові інтелектуали підсміювалися з такої суворості. Розповідали одне одному про “плебейську істерію”, яка “недовго триватиме”. Тепер уже не сміються, а нервово згадують, чого понаписували у коментах років 7-10 тому. А кільком із них і згадувати не треба. За них уже все згадали.

Цієї осені у вузькому колі відбулася філософська дискусія щодо Гіпермодерну як доби “репутаційних проєктів”. Зокрема, була висловлена думка, що тепер кожна людина має чітко зрозуміти: або вона сама бере до своїх рук всебічне управління своєю репутацією, або ж воно опиниться в руках інших.

Особливо гостро проблема постала перед публічними персонами. Адже тепер за допомогою соціальних мереж та ботоферм можна за порівняно короткий час “переписати” репутацію. Радикально покращити її чи навпаки – перетворити позитивний імідж уже знаної та начебто реалізованої людини на купу лайна.

Якщо добре подумати, Епоха Розривів тому так і називається, що дозволяє успішно грати у “виправлення імен” навсіх смислових полях одночасно. Радикальність висловлювань, подій, вчинків тепер не вважається недоліком, так само як і рівень спекулятивності при реалізації репутаційного проєкту. На згаданій вище дискусії колега, доволі несподівано, нагадав мені мій власний текст, написаний майже 20 років тому.

Текст називається “Лінґварна бомба”. Епіграфом до нього я обрав 19 правило з щоденника загиблого китайського солдата Лей Фена, оголошеного за часів Мао Цзедуна “іконою” комуністичної справжності. Ідеальний солдат  у тому правилі написав: “Репутація не важить нічого, вона менша за ніщо!” А далі у “бомбі” йшлося про таке:

Базар не здохне ніколи, бо він не є ані спорудою, ані місцем, він не є навіть організацією суспільства. Базар – горизонтальний спосіб  висловлювання. І не дивуйся з того, що на пасовиськах ідіотів усі вруна приносять лише розчарування. Адже ти – тільки машина безвідповідальності, а тебе жере-виригує і ще раз жере Машина вживання і вживлення. Твоє місце – це завжди місце твоєї поразки, виключно Місце  Твоєї  Поразки. Нехай вибухне Лінґварна бомба!

Зрештою, ці тези можуть слугувати епіграфом до якоїсь уявної монографії “Проблема репутації в часи Гіпермодерну”. Уже багато десятиліть як ринок перетворив репутації на звичайний товар. Проте ми звикли до того, що це – товар  штучний, ексклюзивний. Гіпермодерн відчутно змінює ці уявлення. Репутації за новітніх часів – сміттєвий товар, ледь не відходи виробництва нового, наскрізь кочового світу.

У цьому світі цінності концентруються навколо колективної мрії, навколо невловимої миті, коли здійснюються найпотаємніші бажання “народних мас”. Звідси випливає наріжна парадигма “гіпермодерної присутності”: невловиму мить дарують невловимі люди (люди без обличчя, отже – без координат та етикетки – ідеальні “кочові” революціонери). Тому зростає ціна анонімності, яка завжди передбачає таємницю.

Водночас репутація пов’язана з тим, що усім відомо. Репутація етикеткова. Репутація – концентрована біографія. Епоха Розривів принципово не сприймає таких “концентратів”. Вона хоче уривків, до яких кожний дописуватиме свої смисли та сподівання. Вона хоче мозаїчності, яку можна складати, наче пазли.

Здається, взірцем сучасного репутаційного проєкту може бути художник Бенксі. У нього ідеальна репутація, яку не можуть зіпсувати гіпотези щодо того, чи він насправді Роберт Бенкс, чи, може, Ганніґем, Дель Ная, чи хто завгодно. Людям Гіпермодерну достатньо того, що він постійно тікає від поліції і журналістів. Бенксі не відходить далеко від концептуальної порожнечі: демонстративно знищує власні аукціонні полотна, цитує анархіста Бакуніна, анонімно проходить червоною доріжкою кінофестивалю. І при цьому дорожчає у твердій валюті.

Останнє є монетарним підтвердженням висхідної суспільної цінності “порожньої репутації”, яка, на противагу репутаціям-етикеткам, не прив’язана до звичних координат реальності. Бенксі – ідеальний мешканець світу біткоїнів, бездомних мільярдерів та даркнету.

У майбутньому, судячи з свіжих трендів, з’явиться ціла гіпермодерна субкультура анонімності. Субкультура “репутаційної порожнечі” як стрижневої “кочової” практики ХХІ ст. Але й поза нею “порожні репутації” зростатимуть в ціні та захоплюватимуть уяву нових поколінь.

Одночасно втрачатиме вартість імідж фронтального типу. Тоскні й нудні, одноманітні й штучні, зроблені для Базару репутації-етикетки не збуджуватимуть цікавості ані референтних кіл громади, ані тим більше обивателів. Їхніми кумирами стануть не ті, хто оцінений, зважений та іменований, а ті, кого не вдається оцінити, зважити та назвати.

Бо якщо ти маєш у цьому світі конкретне місце, то воно вже є місцем твоєї поразки.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *