By Змагання за головне крісло країни ще офіційно не розпочалось, а дехто вже називає його найбруднішим в українській історії. Власне, як завжди: такі оцінки українським виборам дають, мабуть, вже впродовж 20-25 років і кожну наступну кампанію вважають бруднішою й безчеснішою, ніж попередню.
Своєрідним виключенням, мабуть, стали лише вибори 2014 року. Тоді шокованій революцією та війною країні було не до суперечок, а політики не квапилися взяти на себе відповідальність за майбутнє, що здавалося, м’яко кажучи, туманним. Проте за чотири роки українські виборці встигли отямитись, а українські політики – знову почали боротися за владу. Тому не варто сумніватися: напередодні президентських виборів 2019-го року громадяни побачать повний спектр маніпулятивних передвиборчих технологій.
До речі, це перші президентські перегони, в яких буде широко задіяний ресурс соціальних мереж. Досі агітація та пропаганда майже на 100% проходили у офлайні, а Інтернет був всього-на-всього продовженням “традиційних” ЗМІ, але ситуація змінилася. Солодкі слова “SMM”, “лайки”, “репости”, “підписники” міцно вкоренилися у лексиконі політтехнологів. Соціальні мережі – ідеальний майданчик для інформаційних провокацій, вкидів та фейків, бо поєднують велику аудиторію, фактичну анонімність та майже нульову відповідальність за написане.
Значна кількість користувачів сприймають інформацію, що співпадає з їхнім світоглядом, некритично. Наприклад, якщо людина впевнена, що “всі чиновники крадуть”, то, скоріш за все, прийме як належне будь-яку псевдоновину щодо корупції серед держслужбовців. Маніпулятори користуються цією особливістю нашого мислення з особливим цинізмом.
Наступною особливістю соціальних мереж є масове використання віртуальних акаунтів – ботів і тролів. Різняться вони здебільшого рівнем залучення до спілкування: якщо боти, зазвичай, транслюють чужі посилання та цитати, то тролі найчастіше ведуть довготривалу й аргументовану дискусію. І перші, і другі мають на меті створити ілюзію масової підтримки певної думки, особи, партії, громадської акції тощо. Українцям ці поняття знайомі з розслідувань щодо російського центру Інтернет-пропаганди в Ольгіно й статей про міфічну українську “фабрику ботів”, котра нібито працює на команду президента Порошенка. Насправді велика кількість ботів розповсюджує саме антивладні тези, котрі можуть базуватися як на реальних фактах, так і цілком маніпулятивні та неправдиві.
Але що саме розповсюджують боти в соціальних мережах? Левова частка їхнього контенту – посилання на матеріали, опубліковані на “зливних бачках” – ще одній прикметі часу. Звісно, інтернет-видання, що спеціалізуються на публікації неперевіреної, неправдивої інформації, інформаційних вкидів та провокацій, існували й раніше, але масовим це явище стало саме після 2014 року, коли політична боротьба в Україні активізувалася. Головним та єдиним завданням таких ресурсів є розповсюдження брехні у великому масштабі: оскільки за законом ці сайти не можуть вважатися ЗМІ, поширювані ними повідомлення не можуть бути спростовані. Їхня інформація тиражується у соцмережах та у більш солідних інтернет-виданнях – звісно, з посиланням на “першоджерело”, щоб уникнути відповідальності за наклепи.
Ще одне “ноу-хау” прийдешніх виборів – масштабні маніпуляції з політичними рейтингами. Вважається, що здебільшого люди мають властивість примикати до натовпу. Якщо вдасться довести таким особам, що більшість громадян підтримують конкретного політика чи партію, то теоретично вони можуть піти за натовпом. Звісно, цей прийом працює лише за певних обставин – наприклад, якщо є декілька кандидатів з рівноцінною програмою. Але в Україні він уже тепер використовується дуже широко. На маніпулятивність та ірреальність рейтингів вказує декілька ознак. По-перше, серед гіпотетичних лідерів перегонів є політики, які майже не займалися агітацією, не вели роботи з електоратом й не мають власної команди. Якщо згадати, що в недалекому минулому вони мали доволі сумнівні успіхи серед виборців, стає незрозумілим, у який спосіб їм вдалося збільшити електоральну підтримку в декілька разів майже на порожньому місці. По-друге, у низці рейтингів фігурують особи, які взагалі не є політиками та не мають чіткого наміру балотуватись у президенти: співаки, артисти. Зважаючи на їхню високу популярність, реальні учасники перегонів отримають голоси їхніх фанів. По-третє, найпопулярніша відповідь в усіх опитуваннях виборців – “не визначилися з кандидатом”.
Крім порівняно нових маніпулятивних технологій, на українському політичному полі вже почали використовуватися перевірені часом методи. Найпоширенішою та, мабуть, найгрубішою з таких є емоційна агітація. Політтехнологи свідомо працюють на нагнітання істерії в суспільстві. Вибори демонструються не як рутинний періодичний акт, а як “останній вирішальний бій”, котрий треба виграти за будь-яку ціну. І симпатики влади, й представники опозиції вже закликають (і чим ближче до виборів – тим інтенсивніші будуть ці заклики) українців “врятувати країну” чи “не допустити реваншу”.
Сюди ж можна віднести ставку політичних лідерів на патерналізм. Багато виборців (за деякими даними – переважна більшість) сприймають голову держави не як найманого менеджера з доволі обмеженими повноваженнями, а як “вождя”, “монарха”. З одного боку, це допомагає політикам давати популістичні передвиборні обіцянки, які вони не зможуть виконати навіть згідно законодавства; з іншого – дозволяє сконцентруватися не на програмі реформ (яка в більшості з них відсутня чи існує лише номінально), а на особистості кандидата. Багато політичних суперечок нині ведуться не навколо бачення подальшого розвитку країни, а навколо моральних рис політика, його особистого життя, сімейних статків, іміджу тощо. У такий спосіб політичний процес в Україні перетворюється на щось на кшталт відбору в телевізійному реаліті-шоу.
Наклеювання ярликів – ще одна стара й доволі “поважна” технологія. Створити невтішну характеристику для свого опонента й багаторазово тиражувати її усюди – простий спосіб виробити потрібну асоціацію у свідомості електорату. Нині серед найпопулярніших негативних ярликів є “агент Кремля”, його використовують як провладні агітатори, так і опозиційні. Але є й більш “особисті” варіанти: наприклад, “барига”, “Карлсон” тощо. Іноді ярлики, що глибоко увійшли в народну уяву, навіть втрачають негативну (чи позитивну) конотацію: так, прізвисько “Кривавий Пастор”, що мало, за задумом політтехнологів, відвернути громадян від Олександра Турчинова, набуло позитивно-гумористичного змісту, те ж саме сталось із збірною назвою української влади “хунта”. Й навпаки, ярлик “тигрюля”, що активно використовували піарники Тимошенко у 2009 році, зараз сприймається як іронічно-саркастичне забарвлення. Одним з найяскравіших прикладів ярлика, що перестав виконувати початкову функцію, стали “порохоботи”. Із негативної характеристики, яка, за задумом російського політтехнолога Ілларіонова, мала “дегуманізувати” прихильників діючого президента в Інтернеті, це слово стало їхньою самоназвою.
Існують десятки прийомів маніпуляції свідомістю виборця. Ми уважно стежитимемо за перебігом передвиборчих перегонів та обов’язково згадаємо ті з них, які кандидати та їхні штаби використають у своїх кампаніях.
Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com».
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал.
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.
