Братства зникають і залишаються

Братства зникають і залишаються
Однією з фронтальних опцій сучасної Західної цивілізації є інклюзивність. Тобто відкритість усього для всіх, принципова відмова від поділу людей “за сортами”: за походженням, кастовою, расовою, національною, гендерною, сексуальною, віковою, професійною та іншою належністю. Напружена вимога інклюзивності багато чого змінює в нашому світі. Змінює на краще.

Проте є ті, що біжать попереду паротяга. Вони використовують вимогу інклюзивності як інструмент полеміки зі старими укоріненими інституціями.

І така мода, подейкують, свідчить про те, що “лівий” вітер міцнішає. Деякі аналітики вважають її ледь не прелюдією всесвітнього “гіпермодерного урагану”. Ті самі аналітики кажуть, що старі інституції вже геть немічні, нецікаві та викликають відразу в теперішньої молоді, яка хоче справедливого світу. Світу без обмежень. А ще без ритуальних замовчувань, таємниць, кастового снобізму й корпоративної елітарності, загорнутої в кланову “закритість”.

Аналітики мають рацію. Люди завжди прагнули того виміру свободи, який дає змогу безкарно заглядати в замкові шпарини. А нині прагнуть і поготів, адже соціальні мережі надають нам можливість “ефекту присутності”. Хтось скаже: надають нам право на тотальну присутність, надають нам право самим бути свідками всіх подій, без посередників, коментаторів та інтерпретаторів.

Тим часом залишаються локуси та речі, з давніх часів оповиті таємницями. Є, скажімо, приміщення й навіть цілі будівлі, куди не ступала нога репортера або ж стримера. Є книги, хартії та робочі документи, сторінки яких ніколи не зустрічалися (уявіть собі!) з камерами смартфонів і сканерами копіювальних апаратів. Є крісла і трони, на які ніколи не сідали любителі селфі й оборонці тотальної присутності. Є суверенні та закриті для цікавості профанів простори окультних орденів, древніх братств, високоповажних лож та елітарних клубів.

Чи має все це сенс і законний статус в добу інклюзивності? Чи не місце цьому всьому в музейних залах?

Відомий український історик Богдан Шумилович написав, зокрема, про знане та часто всує згадуване всесвітнє братство вільних мулярів: “Чимало людей ставлять під сумнів дієвість масонства і припускають, що братські цінності “закритого типу” позбавлені інклюзивності та застарілі. Це породило підозру, що братство в кращому разі застоюється, а в гіршому – гине”.

Це цитата з його есе з промовистою назвою “Чи масони справді зникають?”. Там Шумилович пише, що кількість масонів у світі, якщо порівняти із серединою XX століття, суттєво скоротилася, бо спілкування в інтернеті почасти замінило собою комунікацію в закритих товариствах, а ще тому, що масонство вже не дає ключів від соціальних ліфтів, орієнтуючись на людей, які вже мають репутацію та перебувають на високих щаблях самореалізації.

“Світ змінився, – констатує Шумилович, – і зараз щораз менше наголошується на важливості громадянського обов’язку та спільної відповідальності, оскільки люди почали зосереджуватися на досягненні капіталістичної мрії (збагаченні), на важливості своєї індивідуальності”.

Говорячи на тему “масонства й сучасності”, варто згадати, що 300 років тому саме братство вільних мулярів було флагманом інклюзивності Західного світу. Адже лише в ложах, на довгих дерев’яних облавках, де перебували брати під час масонських робіт, купець міг опинитися поряд із лордом, а лондонський стельмах сидів лікоть до ліктя із принцом крові. “Велика Удова”, як іноді називають братство, і саме вона, а не хтось інший, є правдивою матір’ю стрижневої ліберальної парадигми, яка постулює неможливість суспільного прогресу без практик інклюзивності.

Інша річ, що традиційне (регулярне та визнане) масонство здебільшого не йде й не планує йти в авангарді нового “лівого маршу”.

І це зважаючи на те, що розгалужений, строкатий і парадоксальний масонський світ далеко не єдиний у своїх політичних та світоглядних уподобаннях; що переконання вільного муляра лівих поглядів із французького або італійського “Великого Сходу” можуть радикально не збігатися з переконаннями консервативного масона з Об’єднаної Великої Ложі Англії або з Великої Ложі України. Що вже й казати про інтернаціональні згромадження на кшталт “Мемфіса-Міцраїма”, Order of DeMoley, “Прав людини” або ж Stella Matutina, що їх обивательська та конспірологічна думка без вагань записує до глобального вільномулярського коша.

У кожної масонської юрисдикції свої стосунки зі світом інклюзивності. І, відповідно, своя доля та свій потенціал майбуття. Деякі західноєвропейські ложі (цілком традиційні, добропорядні та красиво снобістські) направду старіють. Середній вік тамтешніх братів уже давно перевалив за 60. Проте масонство, скажімо, у Східній Європі не має таких проблем. А в таких країнах, як Румунія й Болгарія, масонство ледь не змагається за інституційну значущість із тамтешніми церквами.

Спекулятивна думка тим часом щораз частіше закидає масонству заборону прийняття до лож жінок і “надмірну й невиправдану конспірацію”, яка, мовляв, породжує підозри та відлякує добропорядних обивателів. Щодо першого, то жіночі ложі вже нікого не дивують ані в Америці, ані в Старому світі. А масонська конспірація в тих країнах, де громади щасливо позбулися дикунських забобонів і каральних практик, має переважно декоративний характер.

Зрештою, ця мінімальна конспірація є не передумовою змови, а лише превентивним “захистом від ідіотів”. І його, до речі, практикують не тільки вільні муляри, але й усі відповідальні професійні середовища. Ніхто ж не закидає фінансовим компаніям, силовим структурам, академічним установам або менеджерам підприємств звинувачень у конспірації, якщо ті проводять свої наради та збори в закритому режимі. Думаю, що навіть епоха радикальної інклюзивності не змусить правління банків або ж членів академічних рад show live свої засідання.

Ба більше, наші соцмережі, що їх звично розглядати як “флагманів інклюзивності”, допускають створення закритих груп та обговорення в закритих чатах. Саме на прикладі соцмереж ми бачимо побічні наслідки необмеженої інклюзивності, коли нею користуються недобропорядні особи, антисоціальні згромадження та різноманітні спецслужби. Армії ботів, які заполонили соцмережі та формують настрої суспільства, є лише однією з фундаментальних проблем відкритої глобальної комунікації.

У тому плані організації орденського типу, зокрема й масонство, є не антитезою інклюзивності, а радше криївками філософської самобутності, “заповідниками” високого мислення, яке в цих закритих згромадженнях не ризикує наштовхнутися на опір колективної некомпетентності, на тролінг і заздрісне висміювання.

Ми вже бачимо, як “пряма проповідь” крикливих харизматів і “хорові співи” найманих псевдоекспертів глушать голоси незалежних інтелектуалів.

Якщо 300 років тому вільні філософи шукали в масонських ложах захисту від всевладдя Римської церкви, то тепер дедалі більше священників набувають масонських градусів. І роблять це переважно для того, щоб знайомити освічену публіку з християнською інтелектуальною традицією, якій уже, на жаль, немає місця в багатьох із храмів.

А ще на нас чекає небезпека того, що гаслами інклюзивності спробують виправдати найпримітивніші форми популізму. Скажімо, дурні почнуть вимагати вибачень від розумних за те, що ті розумні і сміялися з дурнів від доби мисливців на мамонтів і до наших днів. Або ж від науковців вимагатимуть (зрозуміло, в ім’я відкритості та толерантності) визнання прав тих, хто вірить у плоску Землю, на викладання їхнього вчення в університетах.

Проте я все-таки сподіваюся, а навіть вірю, що мине людство чаша сія. Що гамірна тотальна присутність обійде ті занурені в сутінки й філософський спокій зали, де зустрічаються та збагачуються новим знанням різноманітні потоки високого мислення й де на трони сідають не монархи, а майстри.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Феномен і настрій Таємниця найвищої касти