“Будемо жити” Дмитра Томашпольського – “прихований” фільм 1990-х

“Будемо жити” Дмитра Томашпольського – “прихований” фільм 1990-х
Із проголошенням незалежності зменшився, а згодом і зовсім зник тиск цензури. Кінематографісти могли звертатися до будь-яких тем, а гроші на стрічки можна було знайти в доволі несподіваних місцях. До фінансування галузі, крім держави, долучилися різні підприємства, кооперативи, навіть колгоспи та радгоспи. Проте так тривало недовго, в країні почалися економічні труднощі, загальне падіння виробництва. 

До того ж відкрилися численні відеосалони та прокати відеокасет, де за невелику плату можна було переглянути недоступні за часів СРСР закордонні фільми. Незабаром держава фактично припинила фінансування кіногалузі.

Всупереч цьому, у цей період в Україні зняли чимало фільмів. Зараз про них, щоправда, уже мало хто пам’ятає. А все тому, що через труднощі з прокатом стрічки так і не були представлені широкому загалу в Україні, натомість з успіхом демонструвалися на міжнародних фестивалях та на телебаченні. У 2003 році кінознавиця Лариса Брюховецька видала книгу “Приховані фільми”, де розповіла про забуте українське кіно 1990-х.

Один із важливих фільмів цього періоду – “Будемо жити” (1995), автор сценарію та режисер Дмитро Томашпольський, виробництво кінокомпанії “Діти Мельєса”. Це незвична та навіть унікальна для українського кіно стрічка. Найперше – через тему “життя після смерті”, тобто потойбіччя. У радянському кіно до цього сюжету не зверталися взагалі, бо він не узгоджувався із матеріалістичним марксистсько-ленінським вченням та межував із забобонами.

Натомість у західному кіно стрічки про життя після смерті можна навіть виокремити в особливу категорію, куди увійдуть картини різних жанрів і років виробництва та навіть визнана кінокласика. Варто згадати хоча б різдвяну історію Френка Капри “Це прекрасне життя” (1946), популярні мелодрами “Завжди” (1989) Стівена Спілберга та “Привид” (1990) Джеррі Цукера, психологічну драму з елементами трилеру Ендрю Лайна “Драбина Якоба”(1990),фентезі “Куди проводять мрії”(1998) Вінсента Ворда, яскраву ексцентричну комедію Тіма Бертона “Жучий сік” (1988) тощо. 

Глядачі сприйняли стрічку “Будемо жити” як комедію, дехто – як “ліричну комедію” на кшталт фільмів Георгія Данелія. Щоправда,режисер визначив жанр картини як“трагедія блазнів”, однак зізнався, що термін вигадав не він, а байкар Іван Крилов. Ознаки цього жанру легко знайдемо у літературі, зокрема у творах наших земляків Івана Котляревського та Квітки-Основ’яненка, або в англійських письменників Джонатана Свіфта й Едварда Ліра. За словами Дмитра Томашпольського,на сценарій його передусім надихнула “Тибетська книга мертвих”.

До зйомок був залучений потужний інтернаціональний акторський ансамбль відомих артистів театру та кіно: Регімантас Адомайтіс із Литви, російські актори Ольга Аросева, Людмила Арініна, Віктор Іллічов та Леонід Куравльов; Світлана Тома з Молдови, а також українські актори Віталій Розстальний, Юрій Євсюков і Борислав Брондуков. 

Головні ролі зіграли Тарас Денисенко та студентка з Камеруну Ізабель Нжойя, яка навчалася в Київському інституті інженерів цивільної авіації. Вибір саме Тараса Денисенка на головну роль не був випадковим. За задумом режисера, це мав бути саме український актор, навіть точніше – киянин, який походив із інтелігентної родини, був освіченим та шляхетним. За словами Дмитра Томашпольського,саме такого героя не вистачає українському кіно і зараз.

“Будемо жити”знімався виключно на приватні кошти. Режисер згадує, що бюджет картини, як на ті часи інфляції та доволі низьких цін, видавався ніби й нормальним. Водночас працювати доводилося в режимі жорсткої економії. Фільм зняли у Києві та на території двох санаторіїв поблизу міста – у Конча-Заспі та Пуща-Водиці. Кіноплівки “Кодак”вистачало лише на один повноцінний дубль, тому доводилося багато репетирувати. 

Не зважаючи на обмежений бюджет та технічні можливості, переконливо відтворити на екрані “потойбіччя” вдалося завдяки зусиллям усіх членів знімальної групи, а насамперед – оператора Сергія Борденюка, художників-постановників Олени Дем’яненко та Наталії Клисенко, художників-костюмерів Наталії Корецької та Людмили Сербінової. На окрему увагу заслуговує музика композитора Ігоря Миленка, що допомогла створити у фільмі відповідну атмосферу.

Хоч у середині 1990-х система державного кінопрокату майже припинила роботу, картину все ж вдалося представити глядачам різних міст України у форматі окремих показів та зустрічей із авторами фільму та членами знімальної групи. 

Окрім того, “Будемо жити” демонструвався на багатьох міжнародних кінофестивалях, зокрема у Китаї, Росії, Польщі, Білорусі та колишній Чехословаччині, а на німецькому кінофестивалі у місті Коттбус стрічка навіть увійшла до трійки лідерів як “Краще молоде кіно Європи”. Про фільм писали у пресі, згодом він неодноразово демонструвався на телебаченні, щоправда – переважно російському. Дмитро Томашпольський згадував, як після одного із показів стрічки у Франції критики схвально відгукнулись про роботу усього акторського ансамблю, а Тараса Денисенка та Віталія Розстального навіть прирівняли до європейських та американських кінозірок.

Наприкінці 1990-х “Діти Мельєса”, як і більшість тогочасних нових кінокомпаній,припинили своє існування. Виробництво фільмів в Україні згорнулося, багато працівників кіноіндустрії були змушені змінити фах чи шукати роботу за межами країни. Так утворився розрив кінематографічних традицій, бо не відбулось органічної зміни поколінь. Дмитро Томашпольський теж змушений був кілька років працювати за межами України.

На жаль, негатив “Будемо жити” втрачено, але одна кінокопія вціліла і зараз зберігається у Національному Центрі Довженка. Сподіваємося,згодом фільм оцифрують та представлять глядачам.Зрештою,охочі можуть знайти стрічку в мережі, однак не в надто добрій якості.

“Будемо жити” і зараз сприймається напрочуд легко. Фільм наповнений добрим гумором, у смішних і ліричних діалогах персонажів упізнаються влучно подані цитати з відомих творів літератури, посилання на міський фольклор та класику кіно. У стрічці органічно співіснують іронія щодо забобонів і серйозні роздуми про життя і смерть. А ще цей фільм є відбитком часу, тих самих “буремних” 1990-х. За словами режисера,картина стала для нього своєрідним прощанням із радянською епохою – без сентиментів та ностальгії, а водночас і фільмом про віру. 

Дмитро Томашпольський й далі знімає кіно. Його стрічка “Сторонній” зараз з успіхом демонструється на багатьох міжнародних кінофестивалях, отримує відзнаки та схвальні рецензії у закордонних ЗМІ, тож чекаємо на прокат і в Україні. Водночас режисер уже працює над новою унікальною картиною “Простір”, знятою цієї весни дистанційно.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *