Будинок невивчених уроків

Будинок невивчених уроків

Брав участь у розмові з глядачами після прем’єрного перегляду кінофільму Тараса Томенка про харківський будинок “Слово”. Під час бесіди одна з молодих глядачок запитала, чому кіношний Микола Хвильовий за кілька хвилин до того, як красиво і трагічно застрелитися, співає російський романс про бісів на слова Пушкіна.

Напевне, ця глядачка здивувалася б (а, може, і засмутилася б), якби їй сказали, що справжнє прізвище провідного для свого покоління українського письменника Хвильового — Фітільов, що за походженням головний герой фільму був російським дворянином, що в родині його “безалаберного” батька, народного вчителя Григорія Фітільова, розмовляли державною мовою імперії, що за своїх молодих років автор “Синього листопаду”, “Арабесок” та “Я (Романтики)” захоплювався творчістю письменника-більшовика Максима Горького та навіть вів босяцький спосіб життя, наслідуючи свого кумира.

А може, глядачка про все те знає, але знання на наших землях, як відомо, примудряється жити окремо від висновків. Чим і користуються “забувальники”. Як професійні, так і ті, які забувають за покликом серця.

Ми все ще блукаємо місячною картою поміж собакою і вовком, на кордоні між казкою і навмисним забуттям. І коли питаєш у дядька Гугла про заповіт Хвильового, тобі пропонують не те, що було там насправді (про 13-те число, про арешт Ялового, про “страшенно боляче” й “Хай живе комуністична партія!”), а лайт-хрестоматію: “Не шкодуй, моя мила мати, Що я степ рясний залишив — Я говірку свою кострубату Заплітаю в русявий кужіль…”

А ще за кілька днів після прем’єри фейсбучними лабіринтами покотилася ціла літературознавча хвиля. Ті, що подивилися “Будинок «Слово». Нескінчений роман”, раптом відкрили для себе поетесу Раїсу Троянкер, дізналися, що багатоликий Лесь Курбас був, серед іншого, автором вистави-кабаре, а ще послухали футуристичну поезію Михайля Семенка “в інтер’єрі” та без всюдисущого психоделічного музичного супроводу. І, відповідно, почали здогадуватися, що історія української літератури XX століття (та й культури загалом) насправді має не зовсім такий вигляд, як їм розповідали відповідальні працівники освіти й культури. І не такий, як подають сучасні любителі культурних героїв.

Найцікавішим тут, напевне, є те, що фільм Тараса Томенка про блиск і жебрацтво Розстріляного відродження — принаймні в тому його варіанті, що вийшов на екрани кінотеатрів, — зовсім не спрямований на руйнування шаблонів і тим паче на деконструкцію кореневих культурницьких міфів. Треба віддати належне авторам фільму: вони зробили все або майже все, щоб збалансувати стару міфологію про будинок “Слово”, оперту на мемуари орденоносних пліткарів на штиб Смолича, зі сміливими наративами нових поколінь дослідників доби ВАПЛІТЕ та “Плугу”. При тому міфологія тут не абсолютна королева.

Автори фільму робили (і зробили, gratias ago eis) ігрове кіно, а не чергову візуалізацію шкільних підручників з української літератури. Тим більше, що в суспільстві усталено, що громада підручники вивчила, екзамени успішно склала та отримала відповідні бали у свідоцтва про здобуття освіти.

Проте ледь не відкриттям для тієї “широкої публіки”, що ходить до кінотеатрів, стало те, що начебто було давно відомим, базовим і безліч разів викладеним та обговореним. Просвітницький складник раптом (насправді ні, не раптом, а цілком очікувано) заступив художній. Відповідно, у відгуках домінував жаль: мовляв, було б краще, щоб цей фільм з’явився ще наприкінці 1990-х або на початку 2000-х. Багато хто після сеансу казав, що майже кожен персонаж фільму, кожен літератор, художник, режисер тієї нестерпно яскравої доби вартує того, щоб стати героєм фільму й навіть серіалу.Просвітницького, зрозуміло.

На тлі цих жалів і здивувань сталося ще дещо парадоксальне. Поряд із цілою галереєю персонажів, що мають більш або менш реальні прототипи, у фільмі Томенка діє герой цілком вигаданий. Такий собі графоман і агент Володимир Володимирович Акімов, якого блискуче зіграв 33-річний актор Київського театру на лівому березі Дмитро Олійник. В інтерв’ю актор визнає, що Акімов виник як синтетичний образ сексота й кар’єриста сталінської доби, якому були надані риси Путіна та прізвище того співробітника НКВС, що допитував Семенка. Працюючи над персонажем, актор читав мемуари реального сексота Смолича.

Парадокс у тому, що цей вигаданий синтетичний Акімов виявився найбільш переконливим персонажем фільму про будинок-пастку під назвою “Слово”. Переконливішим за Раю Троянкер, за Тичину із Сосюрою і Вишнею та навіть за самого Хвильового. Чому так? Бо найкраще вмонтовується в тканину міфу найбільш міфічний (вільний) та узагальнений образ. А ще, певно, тому, що у випадку Акімова над творчим колективом фільму не тяжіли обов’язок “історизму” та вантаж поваги до канонізованих постатей.

Саме Акімов став ключем до стрижневих таємниць і метафор фільму. Він — alter ego Миколи Хвильового, головної постаті з пантеону будинку “Слово”. Він — модель радянського письменника-кар’єриста. Ця модель не лише демонструє глядачам ту схему, за якою творчі душі продавалися червоному дияволу. Вона символічно “забирає” з інших жителів будинку весь негатив, усю темряву їхньої реальної зради й підлості, тим самим наче відбілюючи їхні прилизані портрети в шкільних та академічних підручниках.

Акімов із його зловісним (і доволі грамотно зображеним у фільмі) апаратом прослуховування квартир письменницького будинку звільняє авторів від необхідності якось пояснити глядачеві, що в середовищі українських письменників, як і в багатьох інших елітних середовищах сталінської імперії, кожний другий “стукав” на кожного першого.

Насправді, якщо такий апарат прослуховування існував, він був, либонь, додатковим засобом контролю, п’ятим колесом у тому інформаційно-наглядовому комбайні, що його НКВС змайстрував і зі своїх “патентованих” агентів на штиб Смолича, і з просто “ідейних”, просто “переляканих” та просто безпринципних кар’єристів, готових крокувати до вищих рівнів партійно-державної піраміди по трупахсвоїх друзів і товаришів. 

А ще присутність у сюжеті вигаданого Акімова дала змогу творцям фільму “Будинок «Слово». Нескінчений роман” фіналізувати свою історію не суцільною темрявою, а символічно-сентиментальним актом народної помсти. Під завісу саги про Розстріляне відродження кухарка відправляє Акімова до пекла. Це, звісно, найслабший сюжетний крок у фільмі.

Глядач добре розуміє (а радше — знає), що насправді те багатолике зло, яке персоніфікували в персонажі Дмитра Олійника, не було покаране ані у 30-х роках минулого століття, ані пізніше. Смолич та інші прототипи Акімова благополучно дожили до старості, отримуючи всі блага і привілеї письменників-корифеїв та державних діячів. Казка про Немезиду-кухарку не вивільнює глядачів від маніфестального жаху. Від посмаку моторошної історії про катів і жертв червоного молоха.

Не вивільнює.

А ще кажуть, що Хвильовий перед смертю не співав романсу про бісів. Кажуть, що він щось награвав на сазі та читав напам’ять вірш Ніколая Некрасова “Мужичок с ноготок”. Що, власне, також не вивільнює жодних смислів і сенсів.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Хмари і підсвинки   Вузька група