Cancel Russia
Світом і далі котиться хвиля нульової толерантности до сексуального та домашнього насилля, а також до расизму. Великі компанії вилучають зі своїх сервісів фільми за участи тих, кого піймано на чомусь огидному, а також ті, щомістять расистські сцени. Здавалося б, до чого тут Росія? А таки є до чого.

Зі зростанням популярности руху “Black lives matters” і уваги до теми боротьби із расизмом та різними утисками світом шириться так звана культура скасування (cancel culture). Загалом вона є доволі специфічним та контроверсійним явищем, адже її адепти виступають за бойкот, вилучення та остракізм того, що,на їхню думку, не відповідає цінностям сучасного суспільства. Нерідко жертвами прихильників “культури скасування” стають не лише історичні постаті, що були пов’язані, наприклад, із рабовласництвом, а й мистецькі твори, які не вписуються в сучасні канони інклюзивности, толерантности і т. ін. Іноді все це заходить надто далеко, особливо коли йдеться про спроби накинути сьогочасну мораль на літературу попередніх століть, водночас ще й випускаючи з уваги мистецьку цінність самих творів.

Проте “культура скасування” стосується й інших аспектів. І має наче доволі логічне відгалуження, яке піддає остракізму людей, здебільшого знаменитостей, впійманих на якихось злочинних діях, яким нерідко вдавалося уникати покарання за скоєне. Адепти cancel culture вимагають, аби такі селебриті втрапляли в опалу, тим самим втрачаючи професійні зв’язки та популярність.

Після того як британський суд дійшов висновку, що голлівудський актор Джонні Депп бив свою колишню дружину, – стрімінговий портал Netflix вилучив зі своєї американської бібліотеки фільми за його участи. Із Деппом одразу розірвали угоди Disney та WarnerBrothers.

Проте значно відомішим випадком подібного штибу є історія продюсера Гарві Вайнштайна, неодноразово звинуваченого в сексуальних домаганнях. Хвиля народного обурення поведінкою Вайнштайна призвела до того, що його звільнили із заснованої ним же компанії. Важливо, що частину звинувачень підтверджено в суді.

Талант Деппа від того, що він скоїв, не зменшився, проте всі розірвали із ним зв’язки, він позбувся рекламних контрактів та ролей у кількох стрічках. А режисер, який спробує зараз взяти його в свій фільм, перетвориться на вигнанця сам, а заодно отримає тавро того, хто підтримує домашнє насильство.

Усе справедливо – злочинець піддається соціальній обструкції, він стає нерукоподаваним, його виключають із професійної спільноти й уникають. Аби інші розуміли, що може чекати на них, якщо вони посягнуть на чиїсь честь та свободу. Бо злочинець заслуговує викриття та покарання. Водночас це є засобом самозахисту спільноти. 

То ж до чого тут Росія? А цілком до того, що ця країна витворяє значно серйозніші речі, жертвами яких стають навіть не сотні, а сотні тисяч та мільйони: Грузія, Сирія, Україна – цей перелік далеко неповний. Проте чи обурює це настільки “цивілізований світ”? Ні, бо ця тема нетрендова. Бо світові здається, що все це далеко і неважливо, бо обивателі здебільшого набагато сильніше переймаються проблемами зірок та можливістю самоствердитися на тлі їхніх невдач, а що візьмеш з Росії? Тому можна й надалі вдавати, ніби нічого не сталося, або й справді не помічати війни і лиш вряди-годи писати якісь пости, що виражають мотивацію чи глибоке занепокоєння, коли медіа добудуть чергову шокуючу знимку дітей-утоплеників чи відео килимового бомбардування міста.

Тобто позірно ситуація наче навіть схожа. Більшість країн світу визнає, що Росія вчиняє злочини, що вона напала на Україну та збила літак Малазійських авіаліній. За це вона наче обкладена з багатьох сторін санкціями, проте європейські та світові компанії прокручують різноманітні ходи, аби відхопити собі ласий шматок від брудних російських грошей. І вони не зазнають навіть потім в своїх країнах серйозного остракізму. Санкції частково працюють, але хто хоче – знайде шляхи, аби їх обійти, тому деякі контори перереєструвалися в окупованому Криму за російським законодавством й далі собі любісінько працюють, хіба може трохи підретушувавши вивіску, аби в разі чого з’їхати, буцім то не вони.

А ще й канцлерка Німеччини Ангела Меркель є послідовною захисницею газопроводу “Північний потік-2”, навіть попри санкції США. Натомість вона та інші вищі посадові особи світових держав уже давно мали б зрозуміти, що політика замирення агресора діє, проте протилежно до результатів, яких від неї очікує цивілізований світ, бо Кремль сприймає це за слабкість та поступки. Тому Путін та компанія почуваються лише безкарнішими, як російська делегація, з якої нещодавно зняли санкції в Парламентській асамблеї Ради Європи.

Натомість Росію варто піддати жорсткому остракізму. Її слід cancelне лише із Великої вісімки, як було зроблено раніше, не тільки з ПАРЄ, а й з усіх можливих інституцій, які створюють для Кремля відчуття власної важливости та вагомости в світовій політиці. Закривати пропагандистські канали та заводити справи на корисних ідіотів, які за нафтодолари знищують свої країни зсередини на догоду Путіну та компанії.

Якщо ж продовжувати все в дусі замирення та пошуку компромісу у відповідь на чергові вибрики та злочини режиму – то лиш зростатиме ймовірність, що сама Росія скасує цінности, важливі для цивілізованого світу, а з ними й усе дороге простим обивателями. А й справді, до чого тут Росія?

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *