By 
Інформація про розстріл російських військових – командира й майже цілого взводу призовників (11 вбили, а 15 поранили) – на полігоні в Бєлгородській області їхніми ж “товаришами по службі” таджицького походження ввела мене в глибоку задуму. Незалежно від того, якими були мотиви їхнього вчинку (а версії є різні), вони не могли не усвідомлювати, що врятуватись їм не вдасться. Отже, причини цього безнадійно відчайдушного акту мали бути такими поважними, що їхнє життя вартувало менше. Я особисто схиляюся до версії про образу – релігійну, расову, національну тощо, – якої ті не змогли вибачити. Пам’ятаю таджиків зі своїх армійських років ще в СРСР: рівень гідності в них був дійсно вищим, ніж у призовників з інших середньоазійських республік. Й от тепер думаю, а чи є в українців із тимчасово окупованих після 24 лютого територій, яких насильно одягають у форму “Армии России”, якісь цінності, за які вони готові віддати життя?
“Чмобіки”, якщо хтось із читачів не в курсі, – це зневажлива назва російських призовників, примусово втілених до російських збройних сил унаслідок путінської “часткової мобілізації”, оголошеної 21 вересня. Але тут мова не про них. Ідеться про українських громадян, яких окупаційні війська примусово мобілізують для боротьби проти Збройних сил України. 3 жовтня ОК “Південь” повідомило: “На тимчасово окупованих територіях продовжуються заходи з мобілізації, в ході яких окупаційні війська здійснюють подворові обходи, складають списки чоловіків призовного віку”. Гадаю, що внаслідок оголошеного путіним воєнного стану на територіях тимчасово окупованих Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської областей ця тенденція посилиться. Але ж це не новина. Уже від початку повномасштабного російського вторгнення в Україну окупаційна влада проводила масову мобілізацію українських громадян на непідконтрольній Києву частині Донбасу.
Українські військові твердять, що з цієї категорії призовників бійці виходять “ніякі” – ненавчені, незацікавлені, невмотивовані, “пачками” здаються в полон тощо. Але ж якось воюють. За цією ж логікою можна припустити, що й мобілізовані українці з Приазов’я чи кримські татари теж будуть неохоче, з примусу, але все ж стріляти в бік українських військових.
Ми, звичайно, чули про терор і репресії проти свідомих українців на окупованих територіях, читали щось про таємничих українських партизанів на тих теренах, але якщо росіяни мобілізують сотні чи тисячі українських чоловіків, значить, не вбачають із їхнього боку особливої загрози. Наприклад, що ті, озброївшись, повернуть зброю проти окупантів. Можливо, про це ще зарано говорити щодо Приазов’я, але східний Донбас уже дев’ять років під окупацією – чи ми чули щось про збройний або якийсь інший організований спротив окупантам?
І тут знову повертаюся до таджиків у російській військовій формі, які влаштували розстріл на полігоні. Очевидно, що незгода на образу їхньої віри, раси чи національності була важливішою навіть від їхнього життя.
Чи є в українських чоловіків на окупованих територіях такі цінності – віра в Бога, у рай чи пекло; патріотизм чи національна свідомість; свобода чи людські права тощо, – на захист яких вони готові чинити спротив, навіть ризикуючи власним життям? Бо якщо немає, то вони теж стануть звичайними російськими “чмобіками”, тільки українського походження. Таке запитання було б некоректним, якби не той факт, що поки що не було жодного прикладу, аби примусово мобілізовані українці вчинили так, як ображені таджики.
