Чому безлюдніє Центрально-Східна Європа?

Чому безлюдніє Центрально-Східна Європа?

Завдяки дешевим авіаперевізникам і доступним цінам на кімнати в хостелах чи оренду апартаментів чимало українців останніми роками відкрили для себе чарівність міст Центрально-Східної Європи, передусім столиць держав колишнього Варшавського блоку або і СФР Югославії. Блукаючи відновленими за кошти ЄС вуличками, розглядаючи відреставровані фасади кам’яниць, створених у різних довоєнних стилях, сидячи в пивних пабах чи романтичних кав’ярнях, ми часто думали про те, чому між нами й ними така велика різниця. Однак якщо заглибитися більше в дійсність цих держав, то легко можна відшукати й те, що в нас досі є спільним. Наприклад, знелюднення.

Нині регіон Центрально-Східної Європи демонструє найвищі у світі темпи втрати населення. Згідно з даними ООН, із першої двадцятки держав, що лідирують у цьому процесі, лише п’ять не належать до простору поміж Чорним, Адріатичним і Балтійським морями.

Список очолює Болгарія. Якщо вірити прогнозам, то до 2050 року населення цієї країни зменшиться на 22%, як порівняти з даними перепису, проведеного у 2011-му. За десять років між двома переписами (2011–2021 рр.) мешканців Болгарії стало на 844 тисячі менше. Як пишуть фахівці, це найбільший спад кількості населення від початку існування реєстрів і найнижчий рівень болгарської популяції від 1934 року. Проблема в тому, що найвищий відсоток “зникнень” стосується дорослих осіб у репродуктивному віці.

Не щодо всіх цих країн є гідна довіри статистика, але, на думку дослідників, схожа ситуація склалася й у Румунії та Угорщині, а також у таких маленьких країнах, як Литва чи Естонія. Або ж Хорватія, де перепис 2021 року показав втрату приблизно 10% населення впродовж одного десятиліття. У 2011 році, ще до вступу країни в ЄС, перепис нарахував 4,2 млн мешканців, а у 2021-му – тільки 3,8 млн.

Експерти пояснюють процеси втрати населення двома основними чинниками: демографією і трудовою міграцією. Майже у всій Європі вже багато років демографічна ситуація є драматичною: помирає більше людей, ніж народжується; зростає кількість громадян віком понад 65 років і зменшується відсоток молодих людей. Усе це, зрозуміло, негативно впливає й на економічний розвиток цих країн. З одного боку, напливають гроші зі спільного бюджету ЄС, розробляються масштабні інфраструктурні проєкти, а от реалізовувати їх нікому.

Країни Західної Європи свої проблеми із втратою працездатного населення розв’язують завдяки трудовим мігрантам із Центрально-Східної Європи, з країн колишнього СРСР, завдяки біженцям і “шукачам щастя” з Азії й Африки. Однак держави колишнього європейського комуністичного блоку не мають такого “попиту” серед заробітчан: недостатньо привабливі зарплати, не найкращі умови праці, ненадійна соціальна забезпеченість. А ще в посткомуністичних країнах здебільшого при владі перебувають люди з правого боку політичного спектра, які публічно використовують антимігрантську риторику. Варто пригадати, що навіть демографічні проблеми не переконали уряди Угорщини й Польщі прийняти відповідні “квоти” біженців під час мігрантської кризи кілька років тому.

І тут саме час запитати: а чому молоді працездатні люди втікають зі своїх держав, які вже розпрощалися з авторитарними комуністичними режимами й отримали доступ до благ і можливостей об’єднаної Європи? Або ж: чому не хочуть народжувати більше дітей, хоч добробут і забезпеченість покращилися?

На ці запитання теж є відповіді. З різноманітних безпосередніх опитувань у середовищах трудових мігрантів із країн Центрально-Східної Європи з’ясувалося, що принаймні частина з них покинула свою батьківщину не так через низькі заробітки, як через відчуття несправедливості. Тобто вони втікають не тільки через малі зарплати, низьку якість послуг, недостатню соціальну захищеність, культурну відсталість, але й через брак соціальних ліфтів, неможливість кар’єрного зросту, всюдисущість системи корупційних зв’язків, хабарництва тощо.

Щоправда, говорять про це експерти, а от політики та представники влади воліють це замовчувати. Проблема в тому, що після краху комуністичної системи й відновлення незалежності цих держав майже у всіх них владу захопили перефарбовані представники колишніх еліт за сприяння різних таємних спецслужб, часто з залученням кримінального світу для “брудної роботи”. І вони зовсім не зацікавлені у справжніх демократичних змінах. Старші мешканці регіону про це знають і пам’ятають та, імовірно, втаємничують у це своїх дітей. Але молодим людям здебільшого про це і знати не треба, їм достатньо бачити, як функціонує система. Найамбітніші не хочуть мати з цим нічого спільного і виїжджають, хоч іноді й удома могли б піднятися кар’єрними сходинками та заробити не менше грошей, ніж у Європі.

Є в цій ситуації й запитання, на яке немає відповіді: чи зміниться такий стан справ і коли? Зараз можемо тільки гадати: чи система влади в цих державах стане іншою, чи повернуться трудові мігранти до своїх країн, а чи, може, їхнє місце все-таки займуть прибульці з Азії, Африки, екс-СРСР?

Усі ці запитання, зрозуміло, стосуються й України. Але ми навіть не знаємо, скільки нас є, адже за три десятиліття незалежності перепис населення проводили тільки раз – у 2001-му.

Пов'язані статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Україна: “1984” Про неприйнятні образи українок у світі