By 
Популярна серед українців хорватська військова операція “Буря”, у якій хорвати за три дні 1995 року звільнили свою територію від сербських військ, не має відповідностей в українських умовах і могла б реалізуватися, лише якби в Росії трапилося пекельне чудо.
Ситуація із сербами в Хорватії в 1995 році нагадує заморожений конфлікт в Україні періоду 2016–2021 років. Після виведення сербських військ із Хорватії приблизно 30 % території країни займала самопроголошена “Республіка Сербська Країна”, яку підтримували й озброювали серби і яка прагнула виходу зі складу Хорватії та приєднання до Сербії. Проблемою було також те, що захоплені сербами під час бойових дій райони відрізали Південну Хорватію від Північної.
Сербія не наважувалася відкрито анексувати власноруч створені сепаратистські формування, а Хорватія чекала нагоди звільнити захоплені території. Умови склалися в серпні 1995 року. Однак операція “Буря”, яку вивчають у військових академіях, корисна українцям лише як цікава історія успіху наших слов’янських партнерів, позаяк Україна не має тих умов, які уможливили “хорватську мрію”.
По-перше, операція “Буря”, під час якої хорватська армія за 84 години звільнила майже всі захоплені сербськими сепаратистами території, стала успішною тому, що в конфлікт не втрутилася армія Сербії. Хорватський удар був спрямований проти місцевих сербських сепаратистів, сербського аналога “ДНР”, яким тогочасний югославський президент Слободан Мілошевич не надав військової допомоги. Не надав, бо Республіці Югославії, тобто Сербії, тоді вже було не до сепаратистів. Маленька Сербія — не Росія, в 1990-х вона не могла дозволити собі ігнорувати економічні проблеми та ізоляцію серед міжнародної спільноти. У 1995 році Белград задихався під міжнародним санкційним тиском і був змушений розв’язувати економічні проблеми. Голодній Югославії вже було не до імперських амбіцій.
Окрім цього, Югославія зазнала суттєвого репутаційного удару через геноцид, вчинений сербами в Сребрениці, через обстріли Сараєва та масові вбивства мусульман. Тож коли хорватські танки й авіація розпочали “Бурю”, завдаючи ударів по “Сербській Країні”, війська Сербії не поворухнули й пальцем.
У балканській пресі циркулює дискусійна теорія, підкріплена заявами політиків і генералів, про можливу таємну домовленість між хорватським лідером Франьо Туджманом і Мілошевичем. Ідея секретної угоди могла полягати в тому, що Мілошевич, не допомагаючи “країнським” сербам, запланував використати біженців із Хорватії для заселення Косова, у якому вже назрівали конфлікти з албанською більшістю. Так Мілошевич хотів покращити демографічну ситуацію в проблемному регіоні самої Сербії. Біженці й справді допомогли, але через кілька років знову стали втікачами, коли в Косові почалася війна.
Україні б дуже пощастило, якби під тиском катастрофічних санкцій і внутрішніх проблем очільник Кремля був готовий “злити” окуповані території й планував використати російських біженців із Криму та Донбасу задля власних політичних і демографічних цілей усередині РФ. Як-от збільшення числа етнічних росіян у Москві, що потроху стає незручною проблемою. Однак така геополітична ситуація наразі перебуває в режимі тривалого очікування.
По-друге, Сербія не могла надати допомогу хорватським сербам через відсутність спільного кордону із “Сербською Країною”, яка відокремлювалася територією Боснії та Герцеговини. А також через миротворців ООН на шляху до сепаратистів і дуже недружню позицію НАТО. Водночас США взялися за врегулювання югославського конфлікту і прагнули примусити сербську сторону до миру. Югославська влада де-факто була загнана в кут.
Чимало фактів засвідчують готовність Белграда до втрати сепаратистського анклаву в Хорватії. За кілька днів із “Сербської Країни” виїхала частина сербських офіцерів. А в захоплених хорватами армійських документах “Сербської Країни” містилися шляхи відступу в разі хорватського наступу. Тобто позиція Белграда передбачала, що “країнські” серби мають програти.
Для України поки що карти не склалися в такому пасьянсі, щоб окуповані території були відрізані від РФ іншим державним утворенням. Та й США не заганяють Москву в глухий кут, російській владі не соромно перед світовою спільнотою за геноцид, а російські війська не мають єдиного наказу про відступ.
По-третє, хорватська армія перемогла слабшого противника. Сепаратистські “країнські” серби вже були деморалізовані браком підтримки з боку сербської батьківщини й не були налаштовані на жорстку оборону. Армія “Сербської Країни” опиралася лише один день, а один із корпусів взагалі не взяв участі в бойових діях.
До того ж співвідношення живої сили “Сербської Країни” та хорватської армії становило 1 до 4, а танків і бронетехніки — 5 до 7. За кількістю військовослужбовців і техніки на полі бою та за рівнем морального духу сербські сепаратисти не мали перспектив у протистоянні наодинці з хорватською армією.
Якби ЗСУ воювали лише з мобілізованим набродом “ДНР/ЛНР”, як пощастило хорватській армії в серпні 1995 року, ми б також пишалися звільненими за три дні територіями. Однак ми воюємо із набагато сильнішим противником, а вдалі українські операції на Харківщині, Київщині та Херсонщині є значно реалістичнішим героїзмом, аніж розгін деморалізованих сепаратистів.
По-четверте, герої “хорватського контрнаступу” опинилися на лаві підсудних у Гаазі. Під час наступу деякі хорватські силовики вчиняли спорадичні акти помсти місцевому сербському населенню за кривди під час сербської окупації третини Хорватії. Щоправда, такі злочини не набули масового характеру. Однак після перемоги через тиск світової спільноти та євробюрократії, яка принципи толерантності цінувала вище за хорватську державну єдність, Хорватію схилили до видання деяких визначних офіцерів операції “Буря” Гаазькому трибуналу.
У перекладі на українські реалії це могло б означати таке: герої героями, але місцевого сепаратиста-коригувальника вогню в цивільному чи москвопатріархального шпигуна в рясі ображати не годиться — не по-європейськи.
Публіцист Володимир Павлів у статті “Хорватська мрія українців” зазначає, що “нам залишається, скоріш за все, тільки мати «хорватську мрію», але не надто сподіватись на «хорватський сценарій»”. Формула “хорватського контрнаступу” не може бути готовим рецептом звільнення окупованих територій в українських реаліях. Не така поки що глибина кризи у РФ, щоб вона поводилася так, як Сербія.
