By 
Нам треба б визнати, що останні рухи України у сфері українсько-російського конфлікту – як-от “грізна” відповідь Міноборони на російську погрозу збільшити постачання зброї на Донбас, чи призначення до групи “мінських переговорників” уже напівпритомного першого напівпрезидента, чи наївна вимога, щоби Білорусь видала нам “вагнерівців” – є жалюгідними. Зрештою, так і має бути, адже на великій європейській геополітичній шахівниці (не кажучи вже про світову) Україна є всього лиш одним із пішаків. На відміну від Росії.
Європа давно шукає способи відновити співпрацю з Росією бодай “з урахуванням нових обставин”. Ця тенденція наростала досить швидко, але її призупинила неочікувана пандемія Covid-19. Та це не означає, що вона втратила для європейців актуальність. Можна припустити, що навпаки – як тільки коронавірус буде поміщено в прийнятні рамки, то зусилля на зближення ЄС із РФ відновляться з новою силою. Для такого припущення є щонайменше два чинники. Перший полягає в тому, що за це півріччя, коли майже всю увагу світової спільноти поглинула пандемія, сталися відчутні зміни в розстановці політичних сил: Китай зміцнів, США ослабли, ЄС розбалансований зсередини. Другий – процеси в самій Росії: зубожіння і незадоволення населення, проблеми з економікою й національною валютою, опозиційна Москва і збунтований Хабаровськ, плюс – “пробудження Білорусі”. Усе це хвилює не тільки Кремль.
Чому? Відповідь відома не від нині, вона складна й багатопланова. Ще наприкінці минулого року президент Франції Еммануель Макрон сказав: “Я впевнений, що ми у Європі можемо збудувати архітектуру стабільності, миру і довіри тільки тоді, коли будемо розмовляти з Росією. Це не значить попускати Росії. Забути, що вона зробила і що чинить, але прагнути до деескалації”. Усі ж розуміють, що РФ є значним гравцем не лише через свої географічні масштаби й запаси природних ресурсів, не тільки з огляду на історичну репутацію й нинішнє членство в Раді безпеки ООН із правом вето, але й тому, що вона має великий арсенал зброї масового знищення – кілька тисяч боєголовок з ядерним зарядом.
Водночас для Заходу не є таємницею й російські проблеми – демографічні, економічні, суспільні. Величезні простори російського Сходу вже тривалий час “безлюдніють”, точніше – на місце відсутніх росіян приходять скрізь присутні китайці. За деякими припущеннями, уже невдовзі китайці могли б стати другим за чисельністю етносом у РФ, а це матиме свої суспільно-політичні наслідки. З іншого боку, незважаючи на величезні ресурси, економіка цієї країни росте дуже повільно – прогнози росту ВВП на цей і найближчий рік становлять 1,6-1,8%. Усе це в умовах зовнішніх санкцій, внутрішнього казнокрадства “царських” розмірів та пандемії коронавірусу. І перспективи нерайдужні – Європейський зелений план передбачає суттєве обмеження в найближчі роки експорту російської нафти й газу. Рубль поступово сповзає. Глиняні ноги російського велетня стають усе очевиднішими.
Путін, як пишуть, усе частіше просиджує в бункері; росіяни, як бачимо, усе масовіше виходять на вулиці, усе більше хочуть змін. У ситуації погіршення економічного стану й рівня життя будь-яка суспільна криза може стати тією іскрою “ленінського типу”. А ще й історичний досвід показує, що коли в Росії становище народу стає нестерпним, то зазвичай доходить до кровопролиття і зміни влади. Й от постає питання – якщо не Путін, то хто? Українці, які демонізують особу російського президента і сприймають його як остаточне зло, можуть, звичайно ж, пофантазувати на тему, що “гірше не буде”.
Але європейці не такі “фантазери”. Для ЄС життєво необхідним є затримати Росію у своїй сфері впливу й у такий спосіб зупинити просування Китаю на захід континенту. Європі все ж потрібні російські ресурси й ринок – тобто врівноважений росіянин із високою купівельною спроможністю. І європейці прагнутимуть цього з усіх сил, незалежно від того, хто стоятиме на чолі Росії в найближчі роки. І ніяка окупація Криму і східного Донбасу їх не зупинить, хоч ця карта, звичайно ж, залишатиметься на столі й під час великої гри. Такі правила.
До чого це все? До того, що й українцям нарешті вартувало б позбутися своїх романтичних фантазій про червоно-чорний стяг на руїнах Кремля й почати мислити категоріями прагматичними. Потрібно тверезо оцінити свої можливості, а відтак – і своє місце на геополітичній мапі континенту, яке не є ні найважливішим, ні найпочеснішим. Це, можливо, і неславне, але помічне усвідомлення дозволило б нам приймати в майбутньому рішення, які не були б ні жалюгідними, ні комічними. Колись треба починати, а для початку це не так уже й мало.
