By 
Чому Ярослав не очолив цей похід самостійно, а послав замість себе старшого сина Володимира, якому на той час було 23 роки? Це, до слова, перший похід на Візантію, що відбувся без участі Великого князя київського.
Пройшовши устя Дунаю, руські кораблі потрапили у шторм, 6 тисяч воїнів опинилися на березі. Княжича Володимира врятували, взявши на корабель воєводи Івана Творимирича. У “Повісті минулих літ” йдеться, що русичі, яких бурею викинуло на берег, приймають рішення повертатись у Київ, однак “з княжої дружини з ними ніхто не пішов”. Отже, в руському війську були дві дружини: одна на березі, інша – княжа – на кораблях, що вціліли.
Цікаво й те, що Вишаті, якому князь Ярослав доручив загальне керівництво військом, княжа дружина не підпорядковувалася. Творимирич, взявши Володимира на свій корабель, практично перебрав на себе керівництво військовою кампанією. Згодом кораблі, що вціліли після бурі, також вирішили повернутись, адже Володимир змушений був дати бій 14-ти візантійським кораблям, які їх наздоганяли. Також вірогідно, що відбулася якась військова рада, після якої воєвода Вишата приєднався до дружини на березі. Однак чому?
Воєвода стверджує: “Аще живъ буду, то с ними, аще погыну, то с дружиною”. У словах його відчувається не тільки симпатія до цієї дружини, певна відповідальність за неї, але й небезпека, яка загрожувала життю воїнів, що опинилися на березі. Отже, саме на суші розгорталася кульмінація цього походу, а тому зрадниками були воїни княжої дружини, котрі відмовилися допомогти своїм товаришам. Парадоксальність цієї ситуації може пояснюватися тим, що воєвода повернувся до дружини, представники якої, швидше за все, і були ініціаторами цього походу. Врешті, як стверджує Є. Разін “значний підрозділ, який вів берегом воєвода Вишата, був розбитий”.
Теорія про те, що серед дружини, котра опинилась на березі, були ініціатори походу, повертає нас до подій, пов’язаних із діяльністю митрополита Феопемпта в Києві. Його поява в Русі теж не була випадковою, адже саме при ньому князь Ярослав уклав у 1037 році церковний пакт з Константинополем. З цього погляду стає зрозумілою і позиція княжої дружини, яка не була зацікавлена в продовженні походу, і чому дії війська були неузгоджені. Можливо, князь змушений був послати людей у той похід під тиском віча і потужної опозиції, які й виступили проти канонічної залежності Київської митрополії від Константинопольського патріархату. Про те, що доволі міцні залишки опозиції ще були на Русі, свідчать і позалітописні твори Якова Мніха в “Похвалі Володимиру” та Нестора в “Писанні про Бориса і Гліба”.
Утім, чи міг бути ініціатором воєнного походу у 1043 р. сам Ярослав Володимирович? З огляду на зовнішньополітичну діяльність, яку розгорнув князь, укладаючи союзи з державами через матримоніальні зв’язки, та спосіб, яким він намагався вирішити церковне питання з Візантією (визнавши грецьку патріархальну зверхність, прийнявши спрямованого Царгородським патріархом митрополита Феопемпта), можна стверджувати, що військовий похід на Візантію, навіть якщо вважати його демонстрацією сили, був невигідний для Ярослава.
Згідно з літописною традицією подання матеріалу, ініціатива завжди приписується князю, а вплив його оточення і тиск суспільної думки опускаються. Тому рішення про здійснення походу на Візантію антигрецької опозиції, яку могли очолювати заможні і впливові бояри, було зафіксовано літописцем як рішення князя. Таке тлумачення дає можливість пояснити логіку дій Ярослава: від його непокори батьку Володимиру і до проголошення русича Іларіона Київським митрополитом.
Водночас навколо князя формується провізантійська партія. З грецької на слов’янську мову перекладаються богословські праці, священне писання, церковні устави тощо. Прийняття канонічної залежності від Візантії трималося в таємниці, а до самої акції готувалися заздалегідь.
Ярослав мав прибічників, йому залишилося лише перемогти київську опозицію. Щоб закріпити успіх і довести цю справу до логічного кінця, він запрошує з Константинополя Києва митрополита Феопемпта. Однак заходи, які священнослужитель почав реалізовувати на Русі, своєю радикальністю обурили навіть Ярослава, який став ініціатором боротьби Руської Церкви за самоврядність від Константинопольського патріархату.
Отже, Ярослав був абсолютно послідовним у досягненні своєї мети, що не передбачала зовнішньополітичних ускладнень із Візантією, а тому він чи його оточення не були ініціаторами війни 1043 року. Ймовірно, що ідея походу належала опозиції, яка намагалася підтвердити свою церковно-державну незалежність.
Поразка руських військ дала можливість Ярославові, з одного боку, послабити спротив опозиції, з іншого – довести свою церковну політику до логічного завершення. Внаслідок цього Київським митрополитом став русич, виразник візантійської православної ортодоксії, пресвітер Іларіон, який запропонував програму майбутніх церковних та політико-ідеологічних перетворень у своєму “Слові про закон і благодать”.
Отже, військовий похід русичів 1043 р. на Візантію ще від початку був приречений на поразку. Передусім у програші русичів було зацікавлене оточення Ярослава, що орієнтувалось на зв’язок з візантійським християнським центром. Князь після походу розпочав низку заходів, спрямованих проти грекофобських антипатично-войовничих настроїв.
За планом Ярослава, Руська Церква приєдналася до Константинопольського патріархату не лише для того, щоб Русь стала офіційно визнаною в християнському світі державою, але й щоб отримала максимально убезпечений від зовнішнього втручання церковний статус.
Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com».
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал.
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.
