Чому Україна не стала хунтою?

Чому Україна не стала хунтою?
Війна чомусь не вплинула на якість української політичної еліти і в Україні не з’явилося впливових політиків, які пройшли війну.Коли у Верховну Раду минулого скликання увійшли десятки нардепів-ветеранів АТО, громадяни всерйоз сподівалися на зміну якості української політики. Українці вважали, що революціонери Майдану та комбати, які пройшли пекло боїв та втрату бойових товаришів, керуючись духом армійського побратимства й патріотизму, стануть новою національною елітою й замінять корумпованих бюрократів при владі. Суспільні настрої саме цього й вимагали, а лідери впливових партій наввипередки запрошували до своїх списків комбатів та добровольців, розуміючи, що кожен із цих “локомотивів” зможе підвищити рейтинг партії одразу на декілька прохідних відсотків.

Ніколи ще у виборчих списках партій не було стільки учасників бойових дій, які мали високу довіру суспільства та асоціювалися із чесністю, непідкупністю та патріотизмом. Командири та координатори батальйонів “Дніпро-1”, “Донбас”, “Золоті Ворота”, “Київ-1”, “Артемівськ”, “Айдар” та “Луганськ-1”, іменами яких рясніли хроніки боїв на Донбасі, стали політиками, яких широко підтримував народ. Дехто навіть пророкував, що українська політична еліта стане схожою на ізраїльську, де чи не кожен прем’єр та топчиновник у минулому був ветераном спецслужб, спецназівцем чи учасником бойових дій. Прогнозували й появу міжфракційних об’єднань ветеранів, подібних до афганських братств, сформованих на ґрунті військової солідарності зі спільною ворожістю до корупціонерів, які стануть противагою політикам-популістам.

Однак в Україні не з’явилося впливових нардепів-ветеранів. Українську політику, як і до війни, вершать олігархи, бізнесмени, професійні партійні лідери й навіть представники шоу-бізнесу. Україна не стала хунтою – військовою диктатурою на кшталт Туреччини чи латиноамериканських держав, як це подавала російська пропаганда. А на шостому році війни роль військових у політичному житті країни звелася майже до нуля. Чому ж у воюючій країні ветерани з депутатськими мандатами не сформували новий прошарок політичної еліти? Серед причин – як суспільні настрої та внутрішні дискредитаційні чинники, так і несподіваний “чорний лебідь” української політики.

Чому забули ветеранів?

Перша причина – самодискредитація деяких ветеранів, які виявилися далекими від ідеалу патріота.

Наприклад, “координатора” добровольчого батальйону Євгена Дейдея, як невдовзі з’ясувалось, у минулому обвинувачували в розбійних нападах та грабежах. А такі популярні раніше політичні фігури, як Надія Савченко та Семен Семенченко, після багатьох скандалів втратили суспільну довіру. Відомий ветеран Майдану та АТО Володимир Парасюк, ставши депутатом, прославився участю в агресивних бійках рівня вуличного хулігана. Зокрема, на засіданні комітету він вдарив ногою в голову генерала СБУ. Така поведінка деяких вчорашніх кумирів, які виявилися не здатними до конструктивних законодавчих реформ, призвела до розчарування виборців у багатьох героях АТО та Майдану. Прикрі факти з життя деяких авантюристів, які у кожній країні активно включаються у воєнні та революційні події, широко тиражували проросійські сили, які не оминали нагоди дискредитувати весь український добровольчий рух та зобразити українських ветеранів “бандитами”.

Українці й самі часто необґрунтовано долучалися до критики вчорашніх героїв із депутатськими мандатами. Показовим тут є випадок козака Гаврилюка. Медіа рясніли матеріалами про начебто “статки” Гаврилюка, видавали за “маєток” фото звичайного будинку, сіяли зневіру та розчарування, проте не оприлюднили спростування своїх слів, коли після завершення депутатської каденції Гаврилюк пішов працювати таксистом. Українці ментально схильні лаяти своїх державних лідерів, попри те, що на зміну козаку Гаврилюку прийшли такі “слуги народу”, як Дубінський, Бужанський, Яременко, Третьякова чи Брагар.

Деяких ветеранів “засмоктала” політична система: відчувши атмосферу політичного бомонду, вчорашні військові втягнулися в політичні інтриги, у яких можна непогано розбагатіти; або ж зіткнулися з волею партійних лідерів, які вже давно про все домовилися, а від підлеглих депутатів вимагали бути звичайними кнопкодавами. Зрештою, громадянам також не варто було плекати ілюзій, що політики та олігархи допустять до своїх списків принципових комбатів, а не контрольованих та прикормлених сателітів, яких витягли із соціальних низів, розпіарили у своїх мас-медіа і взяли до парламенту в обмін на слухняність.

Чорний лебідь

Проте, мабуть, найвагомішою причиною електорального забуття ветеранів АТО став чинник “чорного лебедя” – неочікуваного явища, що кардинально вплинуло на хід подій. “Чорним лебедем” української політики став Володимир Зеленський, який несподівано “підгріб” під себе більше половини симпатій електорату. Одним комедійним серіалом та кількома відеороликами Зеленський витіснив із політичного поля “ветеранську еліту”, яка йшла в списках “старих партій”. Презентуючи виборцям “кіно в реальності”, Зеленський заповнив виборчий список невідомими людьми, за яких проголосували лише через бренд колишнього актора.

Ту частку патріотично орієнтованого електорату, яка залишилася, підібрав співак Славко Вакарчук, партійний проєкт якого базувався на команді “чесних та порядних” громадських активістів. Як наслідок, віртуальні політики та масова культура переважили війну в суспільній свідомості українців, а військові опинилися на маргінесі політичного життя. Натомість окремої
“ветеранської” партії, яка б об’єднала військових без прив’язки до політико-олігархічних проєктів і мала б медійну підтримку та суспільний авторитет, створено не було.

З огляду на те, що електоральна пам’ять у громадян коротка, кожен рік політичного життя призводить до ще більшого забуття ветеранів-політиків. Якщо, звісно ж, не почнеться нова хвиля російського вторгнення, коли військові знову виявляться потрібними.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Серіалізація суспільства. Show must go on Усуспільнення насильства