Чому забули про фільм “Ніколи”?

Чому забули про фільм “Ніколи”?
30 грудня 1962 року на екрани вийшов доволі зухвалий, як за мірками СРСР, фільм “Ніколи”. Головний герой, директор суднобудівного заводу, на відміну від екранних керівників сталінської доби, не виголошує пафосних слів, не згадує партію тощо. Мовчазний, трохи різкуватий, жорсткий прагматик, якого цікавить виключно кінцевий результат, а саме – випустити корабель у стислі терміни. Його призначили рятувати становище після кількох попередників, які не впоралися.

Він швидше кризовий менеджер американського ґатунку, ніж класичний радянський директор. Колектив ненавидить отой його прагматизм. Наприкінці фільму головний герой, “залізною рукою” забезпечивши випуск судна, лежить на ліжку обличчям до стіни – самотній, нікому не потрібний.

Як такий персонаж потрапив на радянський екран? Може, через розвінчування застарілих методів керівництва сталінських часів, суголосне хрущовській “відлизі”? Ні, походження сюжету інше – у головного героя був прототип.

1 травня 1954 року, у День міжнародної солідарності трудящих, у Миколаєві вкоротив собі віку директор суднобудівного заводу й лауреат Сталінської премії Віктор Орєшкін. Про цю історію випадково дізнався письменник і сценарист Григорій Поженян, який наприкінці 1950-х приїхав виступати перед корабелами. Почувши про самогубство колишнього можновладця, розпитував, дізнавався. Коли з’ясував, у чому полягала драма Орєшкіна, сів за сценарій.

Річ у тім, що Орєшкін, призначений директором 1952-го – за рік до смерті Сталіна, – опирався вимозі влаштувати на підприємстві політичні чистки, тобто звільнити як “поплічників німецьких окупантів” головного конструктора й ще десяток провідних фахівців, які в часи німецької окупації залишалися в Миколаєві. Для нього пріоритетом були їхні високі професійні якості.

Звичайно, сценарист не міг зобразити справжній конфлікт: тема “прагматизм замість ідеології” була стовідсотково непрохідною. Тому він залишив головне – директор-трудоголік ставить інтереси справи понад усе. Нема “верхів”, які цькують, натомість є підлеглі, які не розуміють.

Поженян подав свій твір на Одеську студію, з якою співпрацював уже кілька років. Сценарій припадав пилом у редакційному портфелі, оскільки ніхто з режисерів не хотів за нього братися (вважалося, що це виробнича драма про людину, яка присвятила своє життя улюбленій справі).

Раптом на студію прибув випускник ВДІКу Володимир Дьяченко. Він зацікавився сценарієм “Ніколи”. Дебютанта “підстрахували” досвідченим кінооператором Петром Тодоровським. Але Поженян так хвилювався, щоб новачок не перекрутив його задум, що поїхав до міністра культури УРСР і домігся призначення Тодоровського, свого давнього приятеля, ще і співрежисером.

Фільмувати удвох виявилося нелегко. Дьяченко був представником “золотої молоді”, сином московського професора, лауреата Сталінської премії. “У 16 років він уже мав «Побєду», – згадував Тодоровський, – і на тій автівці, коли був студентом ВДІКу, приїжджав до нас у гуртожиток, дівчата просто «падали». Звичайно, він дивився на нас зверхньо. Хто я був для нього? Ну, оператор і оператор. На цьому ґрунті в нас виникали конфлікти, особливо коли я почав активно втручатися в процес режисури… Але у всьому, що стосувалося теми фільму, ми розбіжностей не мали”.

На головну роль – у сценарії і фільмі прізвище героя Алексин, але знімальна група між собою звала його Орєшкіним – затвердили Євгенія Євстигнєєва. Щоправда, Міністерство культури УРСР очікувало, що директора корабельного заводу гратиме актор під два метри і з приємною усмішкою – такий був стереотип, – а не коротун із довгим носом і витріщеними очима. Студія закидала міністра листами, аргументуючи на користь Євстигнєєва, і добилася свого.

Дружину головного героя зіграла Нінель Мишкова. “У директора великого заводу має бути вродлива, елегантна жінка, – пояснював Тодоровський, – а в моєму уявленні Нінель Мишкова цілком відповідала цьому, вона була дуже вродлива й доволі стримана, що було важливо”.

Улітку 1961-го зняли кілька епізодів у Ленінграді. Далі фільмували в Одесі натурні сцени. Першого вересня Євстигнєєв виїхав до Москви на відкриття театрального сезону. Тим часом у павільйоні студії створили двоповерхову декорацію-квартиру директора заводу. Раптом актор повідомив: головний режисер його не відпускає – дав ролі ще у двох спектаклях.

“Ми відправили до Москви адміністратора, – розповідав Тодоровський. – Він із ранку до ночі супроводжував Євстигнєєва: відвозив до театру на репетицію, додому, відпочити, потім на вечірній спектакль, після чого, прямо в гримі, – в аеропорт. Останнім літаком він прилітав до Одеси, ми його зустрічали, всю ніч знімали і вранці першим рейсом відправляли назад у Москву, де все знову повторювалося. Женя спав на ходу – у літаку, у машині. У такому режимі ми відзняли весь «павільйонний комплекс» із його участю, а коли проявили матеріал, то побачили, що основна частина виявилася технічним браком”.

Якби не величезні витрачені суми, картину закрили б. А так – зажадали завершити її за решту грошей. Коли фільм ненадовго вийшов на екрани, кінокритики дружно набрали в рота води. Хоча Євстигнєєв уже був відомим артистом театру, Мишкова встигла прославитися в кіно, а Поженян і Тодоровський мали ім’я як творці фільму “Спрага”.

Єдиний відгук залишив заступник міністра культури СРСР Володимир Баскаков після того, як фільм здали: “Молоді люди, які входять у режисуру, могли б зняти більш веселу картину. Але те, що герой – директор великого заводу й що справу зробив, – це вже добре”.

У ті часи було правило: якщо сюжет фільму дотичний до сфери діяльності певних відомств, їхні керівники мають попередньо переглянути стрічку. Ймовірно, очільники Міністерства суднобудівної промисловості СРСР, які колись зацькували Орєшкіна, впізнали відгомін миколаївської історії й доклали руку до того, щоб картина вийшла в прокат мізерним тиражем і швидко зникла з екранів.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Одеська фортуна Фросі Бурлакової Таємниця фільму «Коли людина посміхнулась»