Чужі серед своїх

Спричинені епідемією «коронавірусу» карантин та ініціатива «самоізоляції» спровокували вже чимало дотепних жартів і карикатур у соціальних мережах. Сміх – це здорово. Але насправді чимало людей зіткнулися з новим досвідом – вимушеного тривалого перебування в одному замкненому просторі зі своїми близькими. Комусь цей досвід піде на користь, але, мабуть, не всім.

Знаєте, як це буває в кіно, де йдеться про подружжя зі стажем, яке відпускаючи у світ своє наймолодше пташеня, боїться лишитися на самоті? Вони ніяковіють. Вони не знають, про що одне з одним можна говорити, окрім ритуальних фраз на кшталт “я вдома”, “винеси сміття”, “вечеря на столі” тощо. Вони забули одне одного, хоча живуть поряд і навіть сплять в одному ліжку. Вони не знають одне одного, хоча можуть безпомилково за виразом обличчя спрогнозувати наступну фразу, яку вимовить благовірна половинка. Вони залишили тих себе десь далеко ще багато років тому.

На початку вони ще намагалися щось виправити і навіть порозумітись. Однак згодом навчилися втікати від незручних тем, прикриваючись роботою, відрядженнями, вечорами в колі товаришів. Залишившись без усіх цих необов’язкових обов’язків, з послужними регаліями, але на пенсії, вони намагалися сховатись одне від одного за єдиною останньою ширмою, якою було це наймолодше пташеня.

Щось подібне до цього зараз відчувають особи з усього світу, адже темп їхнього щоденного життя раптово став набагато повільнішим (а так насправді – просто вщух) і вони змушені перебувати в товаристві начебто найближчих для них, однак дуже далеких осіб.

У своїх дописах у соцмережах люди діляться враженнями від спілкування з дітьми, яких зараз не те що до дитсадка чи школи не відправити, а й на прогулянку не дуже можна. Люди бідкаються, що не мають із ними спільних тем; що спілкування з дружиною чи чоловіком за ці кілька днів їм вистачить на наступні двадцять років (а це лише початок карантину); що вони мріють вирватися на роботу, аби відпочити від родинних обов’язків; що не уявляють, як витримають ще один день у колі близьких.

І тут вже жоден терапевт чи інфекціоніст не зможе допомогти. Тут варто замислитися над тим, навіщо цей карантин був нам зісланий. Може для того, щоби ми врешті-решт вивільнили свої душі й серця з цього карантину віддалення і байдужості? Щоб нарешті зрозуміли, що ніщо не може замінити родинне тепло та взаєморозуміння? Щоб гармонія та радість запанували в наших домівках? І якби саме так і сталось, то багато хто побачив би в цій ситуації, що склалася, справжнє благословення.