By Більшість громадян України, здається, розуміє, що проблема із владою в нашій країні, котра особливо загострюється під час різноманітних виборів, базується на неспроможності самого суспільства домовитися про основні цінності і пріоритети. З цього періодично й виникають ініціативи щодо укладення якогось “суспільного договору”між різними сегментами українського населення. Поки що жодна така ініціатива не стала успішною. Чому ж?
У цьому словосполученні, як бачимо, є два основні елементи – “суспільство”й “договір”. Отже, щоби досягти успіху в цій справі, потрібними є здатність домовлятися і сформованість суспільства. Чи є такі передумови в Україні?
Почнімо з першого. Розбивши слово “до-мов-лятися”на частини, розуміємо, що коренем поняття є мова. Мова, нагадаю, у свій час стала одним із каменів спотикання між Києвом, Кримом та Донбасом. Ця проблема досі нерозв’язана. Щоправда, за останні роки українська отримала статус державної, у мас-медіа запроваджено мовні квоти, в офіційних установах майже всі “щебечуть солов’їною”(бо з цими аканнями на місці “о”й нестерпним пом’якшуванням шиплячих вона справді скидається на якусь “птічу”мову, а не людську). Але правдою є й те, що на вулиці з друзями і вдома з близькими мільйони наших співгромадян спілкуються російською (якою б вона там не була за лінгвістичною якістю). Те, що в публічних місцях вони переходять на українську, – чи то через інституційний примус, чи то через відчуття загрози з боку “мовних активістів” – не робить їх україномовними, як і такими, що мислять українською або й по-українськи.
Голова Верховної Ради, звісно, може примусити депутата на трибуні парламенту виступити “державною”мовою, але такий спосіб не годиться, якщо ми захочемо “до-мов-лятися”. Особливо поміж членами суспільства – вільними людьми, що цінують власну гідність, не співвідносячи її з “гідністю майданною”. Їх можна змусити використовувати державну мову, коли їм щось потрібно від держави, але якщо хтось захоче почути їхню відкриту і щиру думку, то вони її висловлять або своєю мовою, або просто промовчать. Тож поки ця частина українського суспільства не отримає можливості промовляти необмежено тією мовою, яку вважає своєю, про жоден “суспільний договір” не варто навіть і мріяти.
Тепер про суспільство. В Україні так склалося, що суспільством зазвичай називають усе населення скопом. “Грантоїди”ще ввели в обіг поняття “громадянського суспільства”. Насправді ж українське суспільство є недосформованим. Це означає, спрощено кажучи, що населення нашої країни не становить спільноти. За роки незалежності українці згрупувалися в кілька спільнот, щонайменше у дві: спільноту власть-імущих та їхнього обслуговуючого персоналу і спільноту всіх інших: заробітчан і платників податків, гречкосіїв і гречкоотримувачів тощо. Кожна з цих спільнот, відповідно, ділиться ще на кілька залежно від соціального статусу, освіченості, заможності etc.
Загалом нічого надзвичайного чи унікального в такій ситуації немає. Але наша проблема полягає в тому, що всі ці “підсуспільства” не можуть мирно співіснувати, не здатні виробити правил взаємовигідних відносин, а тому і досягти гармонійно різноманіття в рамках єдиного цілого. У нас одна “відмінність” хоче перемогти і знищити іншу, а не створити з нею систему “протилежності у єдності”. Чому ж так?
Бо в нас не створено спільної громадянської основи, яка базується на компромісній оцінці минулого і консенсусному баченні майбутнього. Є думка, що минуле потрібно віддати історикам, а публічні дискусії з цього приводу варто відкласти “на потім”. Думка спокуслива, але не надто реальна. Справа в тому, що наше бачення майбутнього тісно прив’язане до того, як ми ставимося до себе, тобто як ми самі себе ідентифікуємо. А це, зі свого боку, залежить від того, звідки ми походимо, хто наші предки, чого і як вчили нас удома.
Умовно кажучи, ті з наших сучасників, предки яких були поневолені, обкрадені чи навіть убиті комуністичним режимом, не передбачають права впливати на їхнє майбутнє “нащадками Сталіна”. З іншого боку, ті, чиї предки зазнали знущань, руйнувань чи й були вбиті нацистами (фашистами, націоналістами, колаборантами тощо), а попри це змогли “победить коричневую чуму” в Європі, також не мають підстав поступатися своїми мріями про майбутнє на користь нащадків тих, хто “стреляли дедушкам в спину”.
Ну, то як же тут домовишся, коли в суспільстві конкурують дві мови, дві версії минулого і дві візії майбутнього? Європейський досвід показує, що це можливо: наприклад, примирення німців і французів, німців і поляків. Воно базувалося на ключовому розумінні того, що заради майбутнього народам із минулого потрібно брати тільки те, що єднає, а історикам залишати те, що ділить. Але до такого розуміння ще потрібно дорости. Чи скоро зробить це українське суспільство? Може, з цього запитання і варто розпочинати дискусії в межах підготовки до ухвалення “суспільного договору”?
Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com».
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал.
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.
