Чи почне Китай Третю світову?

Події, які розгортаються біля Тайваню, загрожують перетворити російсько-українську війну на локальний конфлікт другого плану.

Що задумали китайці?

Комуністичний Китай, схоже, відмовляється від політики нейтралітету та стає дедалі активнішим гравцем на світовій арені, особливо в регіонах, де твориться світова історія. Дводенний візит китайського міністра оборони до РФ і раптове приведення в бойову готовність російського тихоокеанського флоту можуть бути не лише “грою м’язів” для справлення ефекту на міжнародній арені. Активізація росіян у Тихому океані, можливо, демонструє китайським товаришам не тільки далекосхідну потенцію, але і готовність вести допоміжні бойові дії в регіоні. 

На тлі заяв Японії та Тайваню про те, що Пекін, імовірно, готується до вторгнення на Тайвань, і демонстрації відпрацювання ударів по волелюбному острову під час навчань, показова російсько-китайська військова співпраця може виявитися і чимось більшим, аніж просто піар.

Спроби Сі Цзіньпіна переконати Еммануеля Макрона в необхідності більшої автономії від США є не просто грою на традиційному французькому патріотизмі та антиамериканізмі, відомому ще із часів де Голля. Цілком ймовірно, що йдеться про повторення розколу НАТО 1966-го, коли Франція вийшла з військової структури, намагаючись у такий спосіб продемонструвати незалежність від США у військових питаннях. Штаб-квартира Альянсу тоді навіть була змушена переїхати з Парижа до Брюсселя. З огляду на торгові та технологічні конфлікти й санкційні епопеї між Вашингтоном і Пекіном, стратегічний розкол глобального Заходу сьогодні був би надзвичайно корисним Китаю на тлі його геополітичних планів.

Не можна відкидати й варіанта, за яким французькій владі та керівництву ЄС у Пекіні запропонували нейтралітет у майбутньому китайсько-тайванському конфлікті. Мовляв, нехай американські імперіалісти собі воюють із Китаєм, а Європа збереже мир і спокій, не втручаючись у чужі далекі війни, до того ж такі руйнівні для економіки. А совість обміняє на збереження торговельно-бізнесових взаємин із Піднебесною під звуки розстрілу тайванців.

Диктатура — це війна

Історія засвідчує, що диктатура майже завжди означає війну й більшість диктаторів рано чи пізно втягувалися у військові конфлікти. Передусім тому, що війна є ідеальним засобом відвернення уваги суспільства від економічних проблем, бездоганним поясненням причини злиднів, а наявність зовнішнього ворога — безапеляційним інструментом виправдання контролю за населенням.

Деякі диктатори, як-от Лукашенко, війни зовсім і не бажали, сподіваючись перетворити підконтрольну країну на царство застою та потьомкінський колгосп. Однак навіть ті диктатори, які планували проливати кров лише власного народу, рано чи пізно змушені були втягуватися в чужі воєнні авантюри. Приклад Куби, КНР, КНДР, хортистської Угорщини та багатьох інших диктатур засвідчує, що війна майже завжди йде нога в ногу із всевладдям.

Напасти на Тайвань. Якщо не зараз, то коли?

“Китай не почне війну через економічні втрати від санкцій” — так думає західний експерт, який мислить раціонально і рахує потенційні втрати та вигоди грошима, найвищою мірою всіх речей. Проте зовсім ігнорує роль імперських амбіцій у хворій уяві сп’янілого від безмежної влади тирана, що старіє.

Західний фінансовий аналітик із поважного видання вважає, що війну не вигідно починати взагалі: стільки економічних збитків, санкції, не кажучи вже про втрату ділової репутації. Тож експерти, які сприймали концентрацію російських військ біля українських кордонів у січні 2022 року лише ефектною “грою м’язів”, щоб примусити Україну до виконання вигідних Кремлю угод, закономірно думали, що шантаж ефективніший за війну. Але кремлівський диктатор вчинив всупереч раціональним уявленням пересічного західного офісного аналітика. Необмежена влада, безкарність, підлабузництво підлеглих лише додали впевненості тирану у власній величі та правильності своїх дій.

Китайський диктатор Сі Цзіньпін усе доросле життя перебуває на бюрократичних і керівних номенклатурних посадах у КПК, а нещодавнє утвердження третього терміну у кріслі лідера КНР лише додало йому амбітності та прагнення до нових “історичних звершень”. Таким звершенням може стати “об’єднання всього Китаю”, тобто завоювання волелюбного Тайваню — розв’язання проблеми, яка тягнулася десятиліттями й вирішити яку не вдавалося навіть Мао Цзедуну. Диктатори знають, що ніхто ніколи не увійшов в історію через підвищення добробуту населення, а от через завоювання нових територій, яке потім придворні історики назвуть “консолідацією земель”, можна втілити свої імперські амбіції.

Якби лідер КНР серйозно думав про те, що в разі розв’язання війни китайців чекають злидні, криза збуту товарів, безробіття та падіння економіки, він би не закликав китайську армію готуватися до бойових дій.

Найкращим інструментом для того, щоб віднадити  китайських комуністів від ідеї захоплення Тайваню, була б демонстрація могутності та технологічної переваги Заходу, який не дозволить розпочинати криваві війни проти союзників.

Тестом на реакцію Заходу на криваву війну проти країни, зв’язаної із ним гарантіями безпеки, стала Україна. Пекін цілком міг дійти висновку, що якщо китайці нападуть на Тайвань, то втручання західних гарантів безпеки може розвиватися за українським сценарієм: кілька місяців Тайвань оборонятиметься проти “втарой армії міра” наодинці, а західні партнери нададуть лише піхотну партизанську зброю — “Джавеліни”. Через пів року вторгнення та після численних дискусій і прохань почнуть давати артилерію та РСЗВ, а через рік війни візьмуться обговорювати: давати чи не давати літаки.

На думку китайських комуністів могло спасти, що якщо Захід чинитиме з Тайванем так, як з Україною, то кращого моменту для швидкого й “остаточного розв’язання тайванського питання” може й не бути. Адже поки Захід зайнятий підтримкою України, а новинні агентства повідомляють про виснаження снарядних запасів країн НАТО, “другий фронт” у Тихому океані міг би стати тим бліцкригом, на який частина західних держав воліла б за краще не звертати уваги. А інша частина Заходу зіткнулася б із найбільшою у світі китайською армією.

Якщо ж Китай зберігатиме нейтралітет, Росію зараз переможуть і виженуть з України, а путінський режим впаде, наступний шанс захопити Тайвань може трапитися лише через декілька десятиліть.

Якщо китайські політики будуть не такими мудрими й обережними конфуціанськими стратегами, які мислять категоріями десятиліть, а виявляться лише клікою комуністичних авантюристів, які втягнули свою країну в затяжну Третю світову війну — тоді російсько-українське воєнне протистояння перетвориться на регіональний конфлікт другого плану з непередбачуваним результатом.