By 
Критика МВФ: уроки для України
Економісти і політики часто критикують рекомендації МВФ. Часто у країнах, що співпрацювали з фондом, не покращувалась, а іноді й зовсім ставало гірше. Критика діяльності МВФ зазвичай стосується особливих умов реалізації економічної політики, виконання яких надає шанс отримати низьковідсотковий кредит.
Зокрема до цих умов належить: зниження державного боргу (в Україні зовнішній борг на 2018 рік сягнув 65 млрд доларів) та бюджетних видатків; підвищення відсоткових ставок для залучення зарубіжного капіталу; зняття обмежень на транскордонні потоки капіталу; структурні реформи, спрямовані на дерегуляцію, приватизацію, боротьбу з корупцією та інші заходи, що посилять і зроблять якісним економічне зростання.
Першою перешкодою, з якою МВФ не впорався, була Мексиканська криза 1994 р., що поширилась й на інші країни Латинської Америки. Вона виникла внаслідок дефіциту платіжного балансу, штучної підтримки валютного курсу, недостатньої структурної перебудови, низької частки доданої вартості в експорті, переважаючий розвиток зовнішнього сектору над внутрішнім, недооцінку небезпеки зростання зовнішнього боргу. Як помітно, перелік причин майже цілком відповідає нинішній ситуації в Україні. Ця криза показала, що не можна використовувати з однаковим успіхом одні й ті ж інструменти в різних країнах, навіть одного регіону і приблизно однакового рівня розвитку. Цей глобально-шаблонний підхід є одним із слабких місць політики МВФ.
Наступною стала Азійська криза 1997 р. Тут МВФ виявився не тільки нездатним стабілізувати ситуацію, але й став одним з чинників поглиблення кризи. Особливо негативно догматичність економічних рекомендацій і вимог фонду проявилася в Тайланді, Південній Кореї, Індонезії тощо. Як зауважив відомий фінансист Дж. Сорос: “МВФ зараз не вирішує проблему, а сама нею є”. Єдиною країною, що відмовилася від співпраці з МВФ і жорстко обмежила відтік капіталу на період кризи, була Малайзія, яка раніше від інших і з меншими економічними втратами відновила економічне зростання. Критики МВФ стали говорити про принципову хибність його рекомендацій і програм.
Ще одна помилка фонду – нав’язування ідеї, що довгострокових економічних результатів можна досягнути, маніпулюючи грошовою масою, кредитними ставками, пом’якшуючи реальні інвестиційні ризики. Якщо держава або якась міжнародна економічна чи фінансова організація спотворює інформацію, що надходить від реального ринку, то інвестори, відповідно, приймають неадекватні рішення. У результаті накопичуються неефективні інвестиції з усіма негативними наслідками.
Після таких глобальних фіаско деякі економісти почали наголошувати на припиненні діяльності МВФ у тому вигляді, в якому він існував. Але що насправді викликало цю кризу? Внутрішньодержавна корупція, надмірне зрощення влади і бізнесу, що завжди породжує нестійку економіку? Сліпе наслідування рецептів МВФ, протиріччя всередині Ямайської валютної системи? Або просто неувагою фахівців МВФ до своїх азіатських клієнтів?
Фонд звинувачують і в тому, що він змусив Югославію припинити економічне вирівнювання регіонів, що спричинило зростання сепаратизму, громадянської війні і розвалу країни. А в 1989 р. МВФ надав Руанді позику за умови, що уряд перестане надавати підтримку фермерським господарствам і проведе девальвацію місцевої валюти. Це призвело до зниження доходів населення і початку кривавої громадянської війни. Зрештою МВФ, як зазначають критики, у своїх стабілізаційних програмах діяв здебільшого неуважно, недостатньо прораховував середньо- і довгострокові наслідки скорочення бюджетних видатків, коли воно било по вразливих секторах (охорона здоров’я, освіта, інфраструктура), як це проявляється сьогодні в Україні. Ці три сектори займають важливе місце у забезпеченні довгострокового економічного зростання, а тому приносити їх у жертву заради короткострокової стабілізації державних фінансів (отримання траншів НБУ), видається небезпечним.
Сьогодні одним з найгостріших критиків МВФ є Джозеф Стігліц, лауреат Нобелівської премії з економіки. Він заявив: “Приватизація, ринкова лібералізація, фіскальна економіка – ось три стовпи, на яких тримається політика МВФ, а решту доробить “невидима рука” ринку”. Але саме в силі цієї “невидимої руки” і сумнівається Дж.Стігліц: “Я вивчив провали в діяльності як ринкового механізму, так і держави, і не був настільки наївний, щоб вважати, що останнє може виправити всі недоліки функціонування ринків. Однак я не був і таким дурнем, щоб вважати, що ринки здатні самі вирішити всі соціальні проблеми”.
Очевидним, що позики, які бере уряд, доведеться віддавати українцям. Тому не варто плекати ілюзій щодо розвитку державної економіки коштом кредитів МВФ. Професор Техаського університету Дж. Гелбрейт стверджує: “По-перше, ми бачимо, що допомога приходить на певних умовах, які не адаптовані до національної ситуації. По-друге, позики треба виплачувати. Якщо країна не може цього робити, то умови лише гіршими”. За його словами, всі оптимістичні запевнення про те, що через певний час почнеться зростання економіки – не більше ніж спроба “зробити добре обличчя”.
Наприклад, попри очікування, що Греція втратить після рецесії лише 5% ВВП, і в 2012 році покаже зростання, економіка країни й надалі перебуває в занепаді. Грекам довелось змиритися з тим, що покладатися на прогнози не варто, і вимагати перегляду програми кредитування. Проте півроку переговорів не переконали МВФ піти на поступки, і країна погрузла в борговій ямі. “Коли вони підписали міжнародний фінансовий контракт, то побачили, що є група дуже негнучких кредиторів, які абсолютно не готові змінювати умови позики відповідно до умов економіки. І це призводить до ліквідації активів у Греції. І ми знову чуємо прогнози про те, що згодом буде економічне зростання, але доказів цього немає, ці прогнози робляться для того, щоб не змінювати умови позики”, – стверджує Дж. Гелбрейт. Українцям ж американський експерт порадив скоріше розрахуватися з МВФ і більше не довіряти його прогнозам.
Але ж чи винен МВФ у всіх наведених кризах? Критика фонду часто межує з популізмом, адже МВФ не має повноважень керувати внутрішньою економічною політикою держав. Не може він і примусити до прийому своєї допомоги. Прем’єр-міністра Малайзії, автор концепції “Бачення 2020”, Мохамада Махатхіра наприкінці 1990-х зауважив: “МВФ наполягав, щоб ми відкрили свою країну, а потім західні корпорації прийшли і скупили б всі наші компанії за викидними цінами. Ми вирішили подбати про себе самі, оскільки не могли чекати, коли ж світова спільнота зробить для нас хоч що-небудь”.
Конкретні положення програми співпраці визначаються самою країною. Фонд слідкує тільки за тим, щоб зміни в політиці були достатніми для подолання проблеми з платежами держави. Логіка його вимог проста: країна, що має проблему платежів, витрачає більше коштів, ніж отримує. Ситуація не зміниться, поки не буде проведена економічна реформа.
Фонд вступає в переговори і готовий вислухати заперечення, може коригувати свої вимоги, якщо визнає аргументи країни-одержувача. Наприклад, у березні 2011 р. уряд Португалії направив у МВФ свою програму розвитку і стабільності разом із заявкою на фінансову допомогу. Цю програму попередньо погодили з опозицією, щоб досягнути національного консенсусу. Місія кредиторів погодила програму, склала умови кредитування і попросила прийняти їх як уряд, так і опозицію, яка мала усі шанси прийти до влади наприкінці червня. Власне так і сталося, після чого новий уряд посилив програму (з чим погодилася нова опозиція – колишня влада). Програма виходу з кризи виявилася не тільки більш радикальною, ніж пропонували експерти МВФ, а й справді національною. Внаслідок цього вже через два роки в країні скоротився дефіцит держбюджету, знизились процентні платежі за державними зобов’язаннями, зросла частка експорту у ВВП, в економіку почали повертатися іноземні інвестори. У підсумку Португалія першою з країн “Південної перифері” ЄС змогла подолати основні економічні проблеми і вже в травні 2014 р. відмовилася від програми міжнародної підтримки.
Більшість невдач програм допомоги МВФ пов’язані з одним фактором – взаємною некомпетентністю. Експерти фонду пропонували теоретично ефективні заходи і навіть допомагали комусь, але не враховували особливостей конкретної держави. Однак влада країни, яка гостро потребувала грошей, готова була брати їх на будь-яких умовах, не розуміючи ризиків, з якими пов’язана реалізація необхідних заходів. До того ж часто про ризики взагалі не думали, оскільки реальним завданням було роздобути кошти і швидше їх “розпиляти”, а борги повісити на державу.
Отже, на що слід очікувати Україні? Наша співпраця з МВФ на рівні Мінфіну та НБУ буде тривати: приїжджатимуть місії, будуть вимоги і рекомендації. Однак фінансування (кредитів, траншів) до виборів президента Україна не отримає.
