By 
Минулої п’ятниці десятки тисяч людей заполонили вулиці столиці Сербії — Белграда. Це була вже третя масова акція за два тижні. Громадяни, які відгукнулися на заклики проєвропейської сербської опозиції, вийшли на протест під гаслом “Сербія проти насильства”. Найзавзятіші протестувальники залишилися на вулицях і вночі та навіть розгорнули кілька наметів. Спостерігачі з різних куточків світу із надією та зацікавленням дивляться в бік сербської столиці — чи вдасться політичній опозиції й незадоволеним громадянам повалити владу президента Александра Вучича і змінити загальну атмосферу в країні?
Причиною для цих протестів стали два небачені ще в Сербії випадки масового вбивства. Спочатку 3 травня неповнолітній учень у школі вбив охоронця і розстріляв своїх однокласників, а наступного дня 21-літній молодик почав убивати випадкових людей у селі неподалік Белграда. Разом тоді загинуло 18 і було поранено 20 осіб, здебільшого школярів.
Частково ці акти насильства пояснюють тим, що Сербія є третьою в списку країн, де населення має на руках найбільше зброї. Тому серед вимог протестувальників була відставка високопоставлених службовців поліції, яких вважають винними за наслідки їхнього заохочування і толерування насильства в громадському просторі. А також позбавлення національної ліцензії на мовлення двох провладних приватних телеканалів, які допускають і пропагують насильство та ненависть у своїх програмах.
У відповідь на масові протести Александер Вучич, виступаючи перед своїми прихильниками, звинуватив опозицію в зловживанні двома трагедіями та використовуванні розпачу народу. Сербський президент заявив, що “сестринські служби зі сходу кажуть, що це чергова спроба кольорових революцій”, як твердять експерти, натякаючи таким чином на насильну зміну влади в Києві у 2014 році на Майдані.
Тому оглядачі відразу почали розглядати питання, чи можливий у Сербії свій “Майдан” як наслідок жорстоких актів насильства. Мало хто в це вірить. Сербське видання Nova.rs зауважує: “Було б помилкою закривати очі на простий факт: Сербія від початку дев’яностих років минулого століття переживає безперервну воєнну, суспільну, кримінальну й політичну травму велетенських розмірів. У такому кліматі народжені й виросли ті, що вчинили обидві розправи”.
Історичка Дубравка Стоянович підкреслює, що соціологи давно попереджали про глибокі проблеми в сербському суспільстві, у якому “не згадується про те, як ми дійшли до повної дегуманізації, яка була потрібна, аби суспільство стало настільки байдужим щодо всіх тих злочинів, без будь-якого співчуття для жертв. Війни довели до санкцій, а санкції — до злиття держави й криміналітету, яке майже неможливо перервати”.
На її думку, у такій ситуації громадянське суспільство повністю розвалилося, оскільки криміналізована держава нав’язує власні цінності як основні, а громадяни більше не відрізняють добра від зла. Через це суспільство вибирає агресивні авторитети, які у відповідь підтримують і посилюють суспільні патології, на яких вони базують свій авторитет. Історичка також додає, що сербські школи є агресивними й авторитарними, бо на уроках історії й інших “національних предметів” сіють зло й ненависть до інших.
“Це суспільство забуло, що і воно кидало квіти на танки, які йшли на Вуковар. Цього не можна забувати й не можна «замітати під килим», бо в певний момент воно повернеться, як бумеранг, і зараз ми живемо в цьому бумерангу”, — підсумовує Nova.rs.
Таку саму думку коротко висловив і один із хорватських експертів: “Якщо країна культивує ненависть, то ця ненависть десь мусить прорватися на поверхню”.
