Чи є в українців ЄСні перспективи?

Чи є в українців ЄСні перспективи?
До численних криз, що їх спровокувала епідемія коронавірусу в Європі, належить і криза в стосунках між багатшими й біднішими європейськими державами, спричинена “парадом” національних егоїзмів. Багатші члени ЄС, переважно північні держави, практично проігнорували правило солідарності, тобто просто відмовились допомагати фінансово біднішим членам, здебільшого з європейського півдня. Принаймні на такому рівні, як ті сподівались. Це не залишиться без наслідків. Найгіршим з них може бути поступовий розвал євроспільноти. У будь-якому разі побічними жертвами цих наслідків стануть і наші співгромадяни.

Криза солідарності надала додаткові набої європейським націоналістам та ізоляціоністам, котрі і так з усіх сил гатили по основах ліберальної демократії та процесах глобалізації. Тепер, в умовах пандемії, роль національних держав у сферах функціонування системи охорони здоров’я, захисту державних кордонів, ефективного залучення сил правопорядку тощо знову стала важливішою, ніж вільний ринок, відкрите суспільство, відкриті кордони. Національний (а іноді й регіональний) егоїзм вкотре править бал: вигнати чужих, щоб не тратити на них свій безпековий ресурс; не пускати чужих, щоб не привозили зарази; дати заробити своїм, щоб на нашій біді не наживалися чужі etc. Тобто закрити кордони, обмежити імпорт або експорт, заблокувати доступ до ринку праці. Все те, про що марили гіперпатріоти, знову стало популярним серед більшості наляканих громадян.

І якщо першу хвилю пандемії європейські країни з більшими чи меншими втратами все ж зуміли якось призупинити, то на фронті захисту національних інтересів наступ тільки розвивається. Послаблення карантину “тестується” передусім на власних громадянах, допоміжні фінансові механізми проектуються тільки на власні економіки, контакти з іншими зводяться до того необхідного мінімуму, який потрібен для вирішення двох попередніх проблем. І ці процеси щойно розпочались. Баварія превентивно відмовляється від організації традиційного Октоберфесту; Чехія розглядає можливість тримати свої кордони зачиненими упродовж року; Хорватія готова на сезон організовувати транспортні коридори тільки для тих країн, де рівень епідемії буде “прийнятним” тощо.

Тут саме час запитати себе – яке місце в цих європейських процесах, прогнозах, планах займаємо ми, громадяни України? А конкретніше – ті мільйони українців, для яких упродовж одного-двох десятиліть європейський напрямок став пріоритетним: для заробітків, для навчання, для відпочинку. Що може змінитися, тобто які це створює нам загрози чи відкриває перспективи?

Перспективи, як відомо, є короткострокові і довгострокові. Відразу потрібно визнати, що будь-які європейські плани на перше півріччя чи і на весь цей рік виглядають для нас безперспективними. Для початку європейці будуть так зміцнювати власні системи безпеки, щоб якнайнадійніше захистити своїх громадян; спробують переорієнтовувати окремі сектори національної економіки у такий спосіб, щоб створити якнайбільше робочих місць і джерел прибутку для своїх працівників і виробників; розвиватимуть внутрішній туризм. Якщо когось і почнуть допускати на свої економічно-фінансові ринки, ринки праці та на пляжі, то передусім громадян із забезпечених та безпечних держав. Україна до таких не належить і цього року точно не належатиме.

Тому нам варто мислити категоріями довгострокової перспективи – за найкращих обставин можемо будувати плани на наступний рік. Перше, що потрібно буде викинути з цих планів, це наївну ілюзію, що все внормується і буде як колись. Не буде. Скоріш за все, що оптимізовані господарські системи європейських держав не потребуватимуть вже такої кількості, як раніше, низькокваліфікованих (і відповідно низькооплачуваних) кадрів. Їхні виші не конкуруватимуть за абітурієнтів зі сходу, зацікавлених лише в “європейських” дипломах. А їхні туристичні агенції не дбатимуть про бюджетного туриста. Хоч би й хотіли, та приваблення некваліфікованих робітників, неужиткових студентів і бідних туристів всіляко обмежуватимуть державні органи.

А це зі свого боку означає, що українським вдаваним і сезонним “євроентузіастам” доведеться серйозно переглянути своє ставлення до Європи. Тим, хто має поважні європейські аспірації, необхідно буде докласти додаткових зусиль, щоб надійніше “заякоритися” в ЄС. “Вахтовий” метод сезонних заробітків, скоріш за все, стане складним і невигідним, тож багатьом доведеться думати про постійне місце праці і, можливо, про перевезення за кордон родини. “Липові” європейські дипломи не матимуть сенсу без знання і навичок, необхідних для отримання роботи у тій же Європі. Польоти лоукостами, ночівлі у хостелах, щоб випити каву у Відні чи пиво у Празі, гадаю, суттєво подорожчають, а відтак і втратять сенс. До всіх цих змін потрібно готуватися вже сьогодні.

Утім, і Україні потрібно бути готовою до того, що частина вчорашніх єврозаробітчан та “галопомпоєвропників” volens-nolens залишиться на батьківщині. А це люди, котрі звикли до гідної платні за якісну роботу, до побутових умов вищого цивілізаційного рівня, до міжлюдських стосунків, де слова “повага” і “гідність” не є тільки майданними гаслами. Чи готова українська держава, вона ж – “#українацеєвропа”, до такого “європейського” випробування? А це вже питання, сказати б, середньострокової перспективи.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Страх наш насущний Пандемія і катарсис