Чинник часу

Ми недооцінюємо час. Ми звикли до його незмінності, ми не уявляємо собі іншого. Культурологи розповідають нам, що відчуття часу – плинне й непевне, що, на відміну від самого часу, воно далеке від вселенської непорушності. Що люди із безлічі країн у різні епохи відчували час по-різному. Але це знання дуже абстрактне, воно для нас десь на десятому плані за актуальністю, воно майже не торкається нашої уяви.

Однак саме відчуття часу формує культури і цивілізації. Радісно-цвинтарне відчуття часу мешканців Кемі назавжди застигло у пірамідах Саккари і Гізи. Буддійські ступи запечатали запетльований час дхарми, а готичні собори – “вертикальне” переживання пророкованого виповнення часів. Навіть “хрущоби” є свідками певної темпоральної культури. Свідками очікувань тих “гвинтиків” радянського ресентименту, які на своїх крихітних кухоньках читали матеріали партійних з’їздів і “Туманність Андромеди” Івана Єфремова, їли котлети, пили горілку, спішили жити та марили райським комуністичним безчассям.

Але, напевно, ніколи ще, рахуючи від кроманьйонців і до наших днів, сусідні покоління так не відрізнялися за відчуттям часу. І ніколи ще ця різниця не була такою “культурно намацальною”, як нині.

Буває, наживо чи в онлайні говорю про дискурс Гіпермодерну. І коли шановна аудиторія просить ескізно, без широкої культурологічної експозиції пояснити його відмінність від Постмодерну, я починаю з відчуття часу. Тут між “модерном на П” і “модерном на Г” – прірва.

Постмодерн розглядав (на наших землях – досі розглядає) час як тяглість компетентного переживання. У цьому дискурсі час стає універсальною цінністю за допомогою складної рефлексії на історію культури. Для Постмодерну є принципова різниця між часом освіченої людини і часом профана. Час освіченої людини мислився як продовження певної традиції компетентності, як верхівка цілої піраміди втраченого і віднайденого часу мислителів, митців, експертів та збирачів знань від найдавніших часів до наших днів.

Передбачалося, що цінність проживання часу всіх цивілізованих людей має підлягати ієрархічному поділу за ознаками “якості” і “кваліфікації”. Найціннішим (і найдорожчим у валютному вимірі) мав стати час креативної, викладацької та управлінської еліт, компетентність яких зросла на тому типі освіти, взірцями і моделями для якої є системи британських привілейованих коледжів та американських університетів другої половини минулого століття.

Творці “піонерських” глобальних мереж (наукових, фінансових, мистецьких) ієрархічний принцип не декларували, не було потреби. Ті мережі й без того, за замовчуванням, єднали між собою елітарні “острівці компетентності” і, здавалося, що це не лише правильно, але й надовго. Адже “модерну на П” у 90-х пророкували щонайменше п’ять-шість десятиліть дискурсивного панування.

Пророки помилилися. Вони не врахували того, що ринок не дозволить залишити такі інструменти, як інтернет та портативний комунікатор, лише засобами побудови ієрархій. Не минуло й п’ятнадцяти років, як вони опинилися в руках несертифікованих, неформатних та не вмонтованих до системи “експертовладдя” широких мас, які раптом протиставили дорогому часу столичних еліт дешевий час провінційних “симулякрів”.

Водночас провінційні “симулякри” іноді виявлялися не лише дешевшими, але й креативнішими та цікавішими за те, що заздалегідь здобувало сертифікат оригіналу. Час людей периферії став дорожчати, а час еліт – втрачати в ексклюзивності. Власне кажучи, з отого повстання “симулякрів” та зі зруйнування ієрархії “темпоральної вартості” і почався дискурс Гіпермодерну.

Він дуже швидко еволюціонував. У комунікаційному полі він за півтора десятиліття пробіг дистанцію між більш-менш респектабельним (і все ще “постмодерним”) Facebook, ембріоном якого була, як-не-як, університетська мережа, і вже повністю гіпермодерним TikTok. Цей дрейф відбувався у парадигмі переформатування комунікації під нове відчуття часу.

Час стає безумовною цінністю. Раптом уже не лише рафіновані інтелектуали, а й пересічні люди усвідомили, що гроші можна врешті-решт заробити, вкрасти чи отримати у спадок. А ще можна надрукувати. Але не можна купити на них безсмертя. Що на відміну від грошей, речей і послуг, час є кінцевим. І що гроші, речі і послуги мертвим не потрібні.

Ми вперше зіткнулися з реальною, а не декларованою атеїстичною цивілізацією. З поколіннями, які можуть ходити до храмів і молитися “на радість татові-мамі”, можуть навіть вірити у щось таке “вище”, але вже справді не відчувають цінності у традиційній парадигмі загробного життя. Натомість ці покоління хочуть прожити відведений їм земний час максимально якісно і не за високу ціну. Бо марнувати час на заробляння грошей для якісного проживання часу вважають не надто раціональним.

Зокрема, вони, на відміну від міленіалів (останніх “дітей Постмодерну”), не бажають гаяти дорогоцінний час на соцмережі
“смислового” типу, ба навіть на Twitter та Instagram. Вони не хочуть “купувати” готові смисли. А смисли складні – й поготів. Вони кажуть, що дешевше зрозуміти кілька лайфхаків, щоби почати якісно втрачати час.

Для орієнтації у координатах “цікаво-нецікаво” їм достатньо 15-секундного ролика в TikTok. Тож ми маємо справу вже не з славнозвісним “кліповим мисленням”, яке надає трансляторові аж цілі 3 хвилини для того, щоби зацікавити пересічного споживача. Вже й “кліпове мислення” поступово стає фішкою олдменів.

Ми входимо до світу 15-секундного мислення, яке, з одного боку, апріорно готове до будь-якого типу презентації, навіть відверто самопального, божевільного і трешевого. А з іншого – чітко зорієнтоване на пріоритети, смаки і життєві принципи “глобальної зграї”. Це культура “попадання у формат”, коли низова “масова творчість” сама не формує рамкових брендів, а намагається “вписатися” у задані стрижневими трансляторами (кураторами?) параметри “крутості”.

Водночас ми не бачимо якогось генералізованого дискурсивного фільтра у вигляді державної цензури (як у дискурсі Модерну) чи установок експертного товариства (як при Постмодерні). Тобто не йдеться ні про “суспільну користь”, ні про “компетентність”, а начебто лише про означники на кшталт “цікаво”, “прикольно”, “круто”, “жжот” і под.

Проте означники, всупереч міфам, не виникають просто так. Вони, як і сто років тому, задаються здебільшого через маніфестацію успіху. Споживачі “15-секундних істин” так само, як і читачі модних журналів столітньої давності, дивляться на фронтальні приклади “крутих, багатих, красивих та успішних”.

Гіпермодерн тут заперечує Постмодерн й відроджує прямолінійну, як рейка, логіку Модерну: “Йди за нашим супергероєм”. З часів Стаханова і Горста Весселя відомо, що супергерої створюються і пропонуються. Можна, скажімо, робити їх із вже майже готових “стихійних успішних”, а можна створювати “симулякри” успіху. Технології, звісно, трохи різняться, проте не принципово.

Хтось може зауважити, що у світі 15-секундних самопрезентацій важко проконтролювати мінливу стихію сотень мільйонів акаунтів. Років 10 тому це твердження мало би сенс. Але не за доби штучного інтелекту, коли контроль є лише питанням більш або менш досконалих алгоритмів. Бо суперкомп’ютери дуже швидкі. Достатньо швидкі, щоби випередити найприскореніше відчуття часу.